Жало (тварин)
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Жа́ло́[1] — орган нападу і захисту у деяких тварин, головним чином членистоногих для уведення рідкої отрути або пекучої речовини в тіло інших тварин.
Будова і функціонування
Узагальнити
Перспектива
Форма жала, як правило, пряма, конусоподібна, інколи загнута у вигляді гачка (скорпіони). На бічних поверхнях жала можуть бути зазублини. Всередині жала є канал для стікання рідини. При основі жало з'єднане із залозами черевця, що виробляють отруту. Звичайно, жало розташоване на задньому кінці тіла. У спокої воно може бути видно зовні, але частіше цілком знаходиться всередині черевця, а назовні стирчить лише його кінчик.
Коли тварина жалить, вона різко встромлює жало у тіло ворога або здобичі, і воно пробиває покриви жертви. З отруйних залоз у ранку виливається токсична речовина. Після цього жало повертається туди, де воно знаходилося у стані спокою, або відривається і лишається у ранці. Роботу жала забезпечує досить складний м'язовий апарат і тиск внутрішньої рідини — гемолімфи[2].
У них в ході еволюції перетинчастокрилих на жало перетворився видозмінений яйцеклад. Жало зберігає усі його типові структури, хоча вони, у зв'язку з новими функціями, зазнали певних змін.
Жало відрізняється від інших захисних структур живих істот. Наприклад, дія зубів спирається на кістковий апарат щелепів, голки їжака, жалкі волоски кропиви і колючки інших рослин забезпечують лише пасивний захист. «Летючі» голки їжатців вражають ворога на відстані і лише механічно. До того ж, вони «одноразові», так само як і жалкі клітини тварин типу Жалкі. Принципову схожість жало має із отруйними шипами. Вони є у качкодзьоба, у скатів-хвостоколів. Звісно, жало і ці шипи різні за походженням, їх можна вважати аналогічними органами.
Жало перетинчастокрилих
Узагальнити
Перспектива
Власників жала найбільше серед комах ряду Перетинчатокрилі. Його мають всі представники інфраряду Aculeata — бджоли, оси, джмелі мурашки та інші. Відкладання яйця у них відбувається крізь статевий отвір при основі колишнього яйцекладу — адже його довгий канал став задіяним для виведення отруйної рідини. Коротеньке стебельце («талія»), яке з'єднує у них груди й черевце, різко підвищує рухливість останнього. Це дозволяє урізноманітнити оперування жалом. Коли жалить медоносна бджола, жало входить у субстрат окремими рухами трьох стулок, і кожен такий «крок» викликає вилив нової порції отрути[2].
У медоносних бджіл жало вкрите зазублинами. Через це, коли бджола встромить його у еластичну шкіру хребетних тварин або людини і злітає, воно відривається від її тіла і застряє у ранці. Разом з ним вириваються з черевця отруйні залози, нервовий вузол, фрагменти м'язів тощо. Цей «додаток» рефлекторно продовжує працювати декілька хвилин, впорскуючи у ранку нові порції отрути. Бджола ж, ужаливши, гине[3]. Оскільки робочих бджіл у родині багато і вони безплідні, втрата декількох десятків їх не настільки катастрофічна, як руйнація цілого гнізда, скажімо, ведмедем. Якщо ж бджола жалить іншу комаху (наприклад, метелика мертва голова, ласого до меду), то тверді хітинові покриви метелика проламуються, і бджола легко витягає жало назад і може жалити знову й знову. Є жало і в бджолиної матки, але самці (трутні) його не мають: адже вони не мали й яйцекладу.
Оси за допомогою жала не лише захищають себе і гніздо, а й здобувають їжу для личинок — паралізують жуків, павуків, гусениць, коників тощо. Тому жало ос гладеньке. Це дозволяє їм використовувати його скільки завгодно разів. Таким чином, жало допомагає швидко здолати опір жертви — отрута паралізує її рухи, лишаючи її саму живою[4].
У багатьох бджіл та ос з жалом пов'язані дві окремі отруйні залози. У кожній утворюється певна, досить нейтральна речовина. Коли ж вони змішуються, одночасно виливаючись крізь жало, ця суміш дає потужну реакцію[5].
Жало інших тварин
У скорпіонів теж є жало, але воно не є видозміненим яйцекладом: його вони, ймовірно, ніколи не мали. У них останній членик черевця на вершині витягнутий і загострений, а сам членик роздутий. В ньому знаходиться два мішечки отруйних залоз, а на кінчику жала — два отвори для виведення отрути. Скорпіон регуляює кількість отрути, яку випускає назовні. Звичайно скорпіон її «економить» і може вдарити ворога лише жалом, не впорскуючи отрути, аби не лишитись беззахисним. Вона стає йому у пригоді, коли треба боронитись від якоїсь великої тварини (їжак, лисиця). Їстівну ж здобич він намагається добути за допомогою клешень і ротового апарату. У деяких видів скорпіонів жало важливе під час парування — по його формі самиця розпізнає самців свого виду.[6].
Жало у культурі
- У Давній Персії виник міф про Мантикору — чудовисько із тулубом лева, обличчям людини та хвостом скорпіона із жалом. У 2005 році знято американський фантастичний бойовик, де хвацькі вояки США знешкоджують цього монстра, який вбиває людей. Ще один фільм — «Жало скорпіона» (США, 2001) розповідає про рятування людей від скорпіонів-мутантів, які опинилися на борту авіалайнера.
- Англійське дієслово sting — «жалити» узяв собі як сценічне ім'я рок-музикант та актор Стінг.
- У повсякденному житті люди часто-густо плутають два поняття — жалити і вкусити. Певна річ, жалити може лише істота, що має жало, а вкусити можна тільки зубами, щелепами. З точки зору біолога, називати жалом тонесенький роздвоєний язік змії — помилка. Тож, змія, комар, павук — кусають, а бджола — не кусає, а жалить. Попри це, термін «жалити» прижився для позначення опіків від кропиви, медуз, коралових поліпів тощо. Жалом називають також загострений край інструментів (рубанка, коси, паяльника, викрутки, рибальського гачка)[7].
- Англійська назва жала — stinger — стала маркою відомої зброї для збиття гелікоптерів та літаків.
Див. також
Примітки
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.