Loading AI tools
«Думи мої, думи мої» — вірш Тараса Шевченка, написаний 1840 року, ліричний вступ до «Кобзаря», літературний маніфест молодого автора, який представляє загалові свою першу книжку, а з нею — свій голос як національного поета України.
| Думи мої, думи мої | ||||
|---|---|---|---|---|
| Жанр | вірш | |||
| Автор | Тарас Шевченко | |||
| Написано | 1840 | |||
| Опубліковано | 1840 | |||
|
| ||||
 Цей твір у Вікіцитатах | ||||
 Цей твір у Вікіджерелах | ||||
Вірш датується орієнтовно за часом підготовки рукопису «Кобзаря» 1840 року та подання його до цензури: січень — початок березня 1840 року, С.-Петербург[1].
Автограф не відомий. Написаний, очевидно, пізніше від інших творів, що увійшли до «Кобзаря» 1840 року, рукопис якого подано до Петербурзького цензурного комітету 7 березня 1840 року[2], вірш є програмним вступом до першої поетичної збірки Шевченка. За «Кобзарем» 1840 року передруковано в ««Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 року з кількома орфографічними виправленнями («сльози» замість «сліози», «його» замість «іого» тощо), в рядку 27 вставлено підсилювальну частку: «Лихо ж мені з вами»[1].
Після заслання Шевченко включив вірш до рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (виготовленої протягом лютого — квітня 1859 року), куди його переписано рукою І. М. Лазаревського. Нині відома лише заключна частина (рядки 93 — 116) цього списку[3], місцеперебування решти списку не встановлено. В списку І. М. Лазаревського є незначні розбіжності з друкованим текстом 1840 та 1844 років у рядках 99 та 113. Рядок 115 «Своїх діток нерозумних» Шевченко виправив спершу на «Твоїх діток нерозумних», потім на «Моїх діток нерозумних», як було в друкованому тексті.
Наприкінці 1859-го — на початку 1860 року (до виходу в світ 23 січня «Кобзаря» 1860 року) Шевченко вніс деякі зміни в текст вірша у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 року: зробив кілька пунктуаційних виправлень, усунув друкарську помилку в рядках 72 — 73 («А зато той, що дивиться На людей душою»), відновивши текст «Кобзаря» 1840: «А надто той, що дивиться На людей душою», виправив рядок 96 «Поки попи не засиплють» на «Поки, поки не засиплють»[1].
Намір Шевченка включити вірш до нового видання своїх творів наштовхнувся на цензурні перепони. Член Головного управління цензури О. Г. Тройницький у відгуці про «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» від 23 січня 1859 року зазначав, що у вірші «Думи мої, думи мої…» «слишком горько высказывается скорбь автора об уничтожении казачьей вольности, над могилой которой, по словам его, „Орел чорний сторожем літає“, и грусть его на чужбине, т. е. на севере России, по родине его, Украйне. Эту песнь я полагал бы за лучшее исключить вовсе из второго издания поэм Шевченко: в ней нет почти особо предосудительных стихов, кроме разве вышеприведенных, но общая мысль ее враждебна слиянию Малороссии с Великороссией»[4][1].
З таким висновком не погодився цензор Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузов у відгуці на рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» від 28 квітня 1859 року: «Так как это стихотворение есть не что иное, как поэтическое введение, в котором поэт посвящает свои песни Украине, способной лучше понимать его произведения, то не нахожу причины, почему бы следовало исключить эту в высшей степеня превосходную пьесу. Одно только место в этой песне могло бы быть подвергнуто цензурному контролю, это со стиха: „А над нею (над Украйной) орел чорний. Сторожем літає…“ и до стиха: „Тілько сльози за Украйну, А слова немає…“ и то в таком случае, если в орле проявляется олицетворенная власть, стерегущая Украйну; но подобное объяснение было бы неуместной натяжкой»[5][1].
Проте О. Г. Тройницький наполягав на забороні всього вірша або принаймні більшої його частини. У відгуці від 25 липня 1859 року, пропонуючи відхилити рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» і повернутися до розгляду друкованого видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 року, він зазначав, що «полагал бы за лучшее исключить вовсе первую вводную песнь: „Думи мої, думи мої…“ или, по крайней мере, всю часть ее от стиха: „За карії оченята“ до стиха „Карай того, Боже!“. Без всякой неуместной натяжки, предполагаемой рассматривавшим рукопись г. Шевченко г. цензором Палаузовым, нельзя не видеть в этой части упоминаемой песни выражения грусти автора о нынешней судьбе Малороссии, со времени подчинения ее под власть России, между тем как в начале и в конце песни высказывается только личная тоска поэта об удалении его из дорогой и милой родины, Украйны, в край для него чужой. В указываемом г. цензором и вполне признаваемом мною высоком поэтическом достоинстве этой песни я вижу еще больше причин к предлагаемому мною исключению: именно по поэтическому достоинству своєму эта песнь врежется в память всякого малороссиянина, восприимчивого к преданиям украинской старины, а этого едва ли следует желать для блага самой Украйны»[6]. Унаслідок цього у «Кобзарі» 1860 року вірш з'явився у значно урізаному вигляді — без рядків 28 — 100. В рядку 17 «Нащо вас кохав я, нащо доглядав» вставлено підсилювальну частку: «Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав»[1].
Ще за життя Шевченка вірш поширювався в списках. За друкованим текстом «Кобзаря» 1840 року або «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 року зроблено списки: у рукописній збірці «Wirszy T. Szewczenka» польською транслітерацією з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена[7]; у рукописній збірці, писаній невідомою рукою, «„Кобзар“ Т. Шевченка» середини XIX ст.[8]; у рукописній збірці І. І. Сердюкова «Кобзар» 1857 року[9]; у «Кобзарі» 1861 року, що належав І. П. Левченку[10][1].
За жанром вірш являє собою романтичну елегію, вишуканість форми якої витримано за романсним типом наспівної[11] інтонації, не властивої фольклорним пісням. Своєрідний внутрішній діалог увиразнюється чергуванням риторичних окликів, запитань і відповідей, що створює примхливий і розмаїтий інтонаційний малюнок. Текст твору будується з трьох композиційних частин. Композиційна рамка твору є апострóфою — зверненням до своїх «дум», тобто до власної поезії, втіленої в метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні. Ці два ряди образів становлять ліричний сюжет першої композиційної частини тексту (сторінки 1—27). Центральна частина твору (сторінки 28—100) — пристрасний і сумовитий монолог, де вперше в українській поезії постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, — тобто власною творчою програмою. Третя частина (сторінки 101—116) повертає читача до образу дум, знову оформлених у вигляді апострóфи, утворюючи разом із першою частиною композиційне обрамлення твору. У цій частині обидва асоціативні ряди — квітів і дітей — злилися в один багатосмисловий образ, у якому думи постають сиротами, що їх поет посилає «попідтинню» в Україну в пошуках свого читача з «щирим серцем» та «ласкавим словом». Ліричний сюжет пошуків місії свого поетичного слова завершується апострóфою—зверненням поета до «неньки-України» з проханням привітати його думи «як свою дитину».[12]
У вірші домінує мотив власного поетичного слова, вперше означеного як «думи». Уже з початкових рядків елегії образи автора і його віршів-дум постають у сумовитих тонах. Відповідно до романтичної традиції, поет, постаті якого притаманні таємничість і загадковість, виливає сум і жаль над своїми рядками, спочатку не вмотивовуючи цих переживань. Згодом окреслюється недоброзичливе й чуже поетові оточення, у якого ці болючі думки викликають лише байдужу цікавість або й насмішки. Розуміння і співчуття поет сподівається знайти в щирій дівочій любові. Мотив серця, що багаторазово відлунює в поезії як найвищий ціннісний морально-етичний критерій, є неодмінною складовою Шевченкового сентиментально-елегійного словника. Однак поруч з Україною «вишневих садків» і «темних ночей» з «дівочими ласками» його уяву все дужче притягує Україна як поле національних змагань, з «козацькою громадою», «степом» і «могилами-горами». Рідний краєвид уособлює колишню «козацьку волю», що «лягла спочить», і цей образ символізує загибель козаччини, її вічний мертвий сон у насипаній невідомо ким «могилі». Волю сторожить імперський «орел чорний» — символ самодержавства — винуватця трагедії України. Згодом з'являється новий образний мотив: кобзарям протиставлено образ ліричного героя, засобами народної символіки («змія люта» — журба; «думка, як той ворон» — провісник нещастя — «літає та кряче», «серденько соловейком щебече та плаче») та народної фразеології вимальовується сентиментально-романтичний образ молодого самотнього поета-сироти в чужому краю, ностальгійно зажуреного й відчуженого від байдужого й агресивного оточення. Заключні чотири катрени перегукуються з початком елегії завдяки образу дум («квітів-дітей»), що їх автор спрямовує до України. Так остаточно стверджується момент власного самоусвідомлення як поета національного[13].
«Це справді таки "увертюра" до великої симфонії Шевченкової поезії: тут мовби короткими музичними репліками окреслено майже всі основні її майбутні теми, принаймні петербурзького періоду, хоч і не тільки. І тут таки Шевченко ненавмисно дає ключ до таємниці своєї поетичної магії: "Серце рвалося, сміялось, // Виливало мову, // Виливало, як уміло..."; ось у цьому, у магічних виливах чуття, в його непідвладним ніяким канонам, а тільки самій силі переживання, постійних переходах від гніву до ніжності, від надії до розпачу, від картання до лагідності, у душевній всеоб'ємності — і буде Шевченкова сила, Шевченкова унікальність... » — академік Іван Дзюба[14]
- Вірш алюзійно перегукується з однойменною поезією Шевченка «Думи мої, думи мої» 1847 року.
- Вірш був покладений на музику композиторами І. С. Біликовським, С. І. Воробкевичем, Я. С. Степовим, Є. Т. Козаком[15] та інші.
- Музичні проєкти на слова вірша представлені в репертуарі гуртів та виконавців: Фома та гурт «Мандри»[16], «Фата Моргана»[17], «Бандурбенд»[18]
- За мотивами вірша створена картина «Думи мої, думи» (1959—1960), Державний музей українського образотворчого мистецтва, автором якої є художник М. М. Божій.
- Ілюстрації до вірша створили художники М. А. Стороженко (1987—2004), В. І. Касіян, А. Рилов та інші.
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
