Візантійське право

Візантійськие право — система законодавчих пам'яток, що являють собою переробку римського права стосовно нових умов життя у Візантійській імперії. Виключним джерелом цієї переробки є воля законодавця, відповідно до чого змінюється характер науки права. Основна сфера діяльності візантійських юристів полягає не в законотворчій діяльності, а в тлумаченні (коментуванні) законів. В Римі прав не мали жінки, права вони могли отримати тільки з дозволу батька чи чоловіка. Жінок по закону спалювали за бажанням чоловіка або якщо він загинув

На практиці рецепція норм римського права вилилась у імплітації християнських норм церковного права у традиційну систему римської юриспруденції. Це призвело до виділення у візантійському праві двох сфер: приватного та церковного права, що було явно ефективніше у порівнянні з римською правовою системою. Така структура правової системи створювала міцний ґрунт для суспільно-політичного життя Візантії.

Значною подією в візантійському праві було складення Кодексу Юстиніана, що став підсумком розвитку римського права. Закони постійно удосконалювалися. Закладались засади апеляційних судів, системи морського права. У цьому Візантійське право сприяло еволюції юридичних систем навіть більше за свого прямого попередника — римського права.

Кодекс цивільного права (лат. Corpus iuris civilis) — сучасна назва зведення римського цивільного права, укладеного в 528–534 роках за часів панування візантійського імператора Юстиніана I Великого.

Спочатку зведення складалося з 3 частин:

• Інституцій (4 томи, що були підручниками для юристів-початківців)
• Дигестів (50 томів, складених з праць класичних римських юристів)
• Кодексу Юстиніана.

Наступним кроком розвитку візантійського права стали різноманітні імператорські новели, які регулювали різноманітні процеси суспільно-політичного і економічного життя.

Джерела візантійського права

Візантія успадкувала основні політичні, культурні та соціальні інститути з Риму. Так само, римське право послужило основою для візантійської правової системи. Протягом багатьох століть, дві великі кодифікації римського права, Феодосія II і Юстиніана відповідно, були наріжними каменями візантійського законодавства. Безперечно, що протягом століть римська традиція все більше змінювалась і розвивалась у нових кодексах, проте її вплив зберігається.

Відповідно до пізньої Римської правової традиції, основним джерелом права (Fons Legum) у Візантії залишалися акти імператорів. Імператори проводили кодифікацію права, але водночас займались і виданням нових законодавчих актів. На початку візантійського (пізньої Римської) епохи законодавча інтерес імператорів посилилися, і закони були тепер регулювання основні аспекти суспільного, приватної, економічного та соціального життя.^[1][2][3]

Див. також

• Шестикнижжя Арменопуло
• Візантійський Землеробський закон
• Рецепція римського права