Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Будико Михайло Іванович (20 січня 1920 року, Гомель — 10 грудня 2001 року, Санкт-Петербург) — радянський білоруський учений, геофізик, кліматолог, доктор фізико-математичних наук[2][3]. Професор, член-кореспондент АН СРСР (з 26 червня 1964 року)[4], академік Російської академії наук (з 11 червня 1992 року). Почесний член Географічного товариства Росії і Американського метеорологічного товариства. Лауреат Ленінської премії 1958 року за роботи по тепловому балансу земної поверхні.
Будико Михайло Іванович | |
---|---|
Будыко Михаил Иванович | |
Народився | 20 січня 1920 Гомель,Гомельська губернія, РРФСР |
Помер | 10 грудня 2001 (81 рік) Санкт-Петербург, Росія |
Поховання | Серафимівське кладовищеd |
Країна | СРСР → Росія |
Національність | білорус |
Діяльність | геофізик, кліматолог, географ |
Alma mater | Ленінградський політехнічний інститут |
Галузь | геофізика, кліматологія |
Заклад | Державний гідрологічний інститут |
Вчене звання | академік |
Науковий ступінь | доктор наук |
Відомі учні | Зімов Сергій Опанасович[1] |
Членство | Російська академія наук Академія наук СРСР |
Відомий завдяки: | тепловий баланс, періодичний закон географічної зональності |
Нагороди |
Михайло Іванович народився 20 січня 1920 року в Гомелі у Білорусі. У дитинстві разом із родиною переїхав до Ленінграда[2]. У 1937 році вступив до Ленінградського політехнічного інституту (тепер Санкт-Петербурзький політехнічний університет Петра Великого), який закінчив у 1942 році під час блокади[4]. Відразу ж отримав направлення до Головної геофізичної обсерваторія імені А. І. Воєйкова[2]. У 1951 році захистив дисертацію, отримав ступінь доктора фізико-математичних наук[3]. У 1954 році очолює її[4]. Разом з Григор'євим А. О. сформулював «періодичний закон географічної зональності», який стверджує, що у різних географічних поясах із різним тепловим балансом але за близьких умов зволоження формуються типи ландшафтів аналогічні відповідним географічним зонам[3][4]. Разом з Григо'євим запропонував власну оригінальну концепцію класифікації кліматів Землі на основі даних теплового балансу[2]. У цей час Будико створює свою «енерго-балансову» модель клімату, що стала базисом для сучасних досліджень глобального потепління. Результатом моделювання стало теоретичне передбачення існування стабільного режиму клімату, за якого вся поверхня планети може бути вкрита снігом і льодом — «Біла Земля»[2]. У 1955 році був складений атлас теплового балансу Землі, перевиданий у 1963 році. Головні результати цієї праці були викладені наступного року в монографії «Тепловий баланс земної поверхні»[3]. За цю працю у 1958 році Будико отримав Ленінську премію[4].
Довгий час Михайло Іванович проживав у Ленінграді у будинку 83, квартира 66 на Великому проспекті Петроградської сторони. З 1963 року оселився у Комарово на колишній дачі академіка Хлопіна Віталія Григоровича по вулиці Курортній, де часто консультував Анну Ахматову з питань перекладу староанглійської мови Шекспіра[5]. Пізніше написав спогади про товаришування з нею[6]. У 1960-х роках Будико працює над дослідженням зворотнього зв'язку між тепловим балансом, температурою поверхні й морською кригою. Результатом чого стає його праця «Полярні льоди й клімат» у 1962 році. У тому ж році у часописі «Метеорология и гидрология» з'являється його стаття, в якій він пропонує швидко й незворотньо змінити клімат Арктики за допомогою розпилення сажі над морською кригою (це єдиний офіційно запатентований метод глобальної зміни клімату)[2][7]. На честь Михайла Івановича цей метод кліматичного інженірінгу отримав назву — «ковдра Будико»[8]. У 1968 році в журналі «Метеорология и гидрология» публікує глобальну модель клімату з урахуванням інтенсивності зворотнього зв'язку між тепловим балансом і морською кригою, а у 1969 році публікує англійською мовою в журналі «Tellus»[2]. Цього ж року Вільям Селлерс (англ. William D. Sellers) публікує власну схожу модель глобального клімату, тому в сучасній кліматології енергобалансові моделі клімату називаються моделями Будико — Селлерса[9].
Наприкінці 1960-х років Будико починає перейматись впливом на клімат внутрішньоатмосферних чинників, зокрема різних аерозолів. Аналізуючи палеоклімати, Будико підкреслював вплив геологічної активності на кліматичні зміни: вуглекислий газ — чинник парникового ефекту, двоокис сірки — чинник охолодження атмосфери[2]. У 1971 році на Міжнародній кліматологічній конференції у Ленінграді Будико спрогнозував майбутнє глобальне потепління, яке, за його розрахунками, призведе до підвищення середньої температури атмосфери планети на декілька градусів вже до середини XXI століття[10]. Будико починає активно займатись дослідженнями змін клімату. Першим результатом цих досліджень стає праця 1972 року — «Клімат і життя». У цій праці Будико показав, що підвищення сонячної радіації на тисячні долі може призвести до активного зменшення площ льодовикових шапок. Радіаційний форсинг у 2-4 °C на 4,4 Вт/м² відбувається при подвоєнні концентрації вуглекислого газу — ∆Т2х. Тобто збільшення на таку величину призведе до незворотнього танення полярних льодів, а зменшення — до нового льодовикового періоду. За його підрахунками, виходячи з тогочасних темпів використання викопного палива, багаторічна крига в Арктиці повинна щезнути до 2050 року[11]. Сучасні наукові дослідження під егідою ЮНЕСКО підтверджують такі прогнози[12].
З 1975 року Будико працює в Державному гідрологічному інституті в Ленінграді, де організовує дослідження цілу наукову школу кліматичних змін (Дроздов О. А., Лугіна К. М., Вінніков В. Я., Менжулін Г. В., Борзенкова І. І., Бютнер Е. К.)[2]. У рамках Міжурядової Угоди з охорони довкілля і змін клімату між СРСР і США створює робочу групу вісьмох (РГ-8), яка провела безліч міжнародних нарад з проблеми змін клімату, а також спонсорувала ряд спільних публікацій радянських і американських кліматологів («Майбутні зміни клімату», 1991 рік)[2]. Після офіційного закриття робочої групи в 1992 році М. І. Будико продовжував роботу над проблемою прогнозування клімату майбутнього[2].
Запропонований Будико метод аналогів палеокліматів дозволяв при досить низькій технологічній базі обчислювань в СРСР давати точні прогнози кліматів майбутнього. На початку 1990-х років, починаючи з статті 1992 року М. Хоферта і К. Ковея, цей метод отримав розвиток і в США[13].
11 червня 1992 року був обраний академіком Російської академії наук по відділенню океанології, фізики атмосфери й географії[14].
Почесний член Географічного товариства Росії і Американського метеорологічного товариства. Обирався депутатом районної та міської ради Ленінграду[2].
Помер 10 грудня 2001 року, похований на Серафимовському кладовищі міста Санкт-Петербург.
Основні наукові праці стосуються галузей фізичної кліматології, біокліматології, актинометрії[4]. Його наукові роботи охоплюють широке коло природничих і гуманітарних наук, але усі торкаються актуальної проблеми — взаємодії людини з довкіллям, місцю людини у біосфері Землі.
Перші наукові публікації були видані в 1940-х роках. Перша монографія присвячена випаровуванню в природних умовах, в якій Будико переосмислив концепцію водного балансу американського вченого Чарлза Торнвейта (1899—1963), створивши практичну модель водного балансу ґрутнів — «модель цеберки»[2][3]. Загалом Будико видав 24 монографії та понад 200 наукових статей, був автором 2 науково-популярних книг з всесвітньої історії та історії літератури[2].
Михайло Іванович був одружений з Шевельовою Веронікою Сергіївною, доктором біологічних наук, старшим науковим співробітником Інституту фізіології імені І. П. Павлова РАН[16]. Вона була небіжчицею відомого історика і мистецтвознавця Миколи Ілліча Архіпова, близького друга поета М. О. Клюєва[17][18]. Вона була лауреатом Павлівської премії, автором ряду наукових робіт:
Молодший брат Михайла Івановича, Будико Юрій Іванович (1921—1984) — кандидат технічних наук, автор декількох книг і багатьох наукових публікацій. Автор біографічного дослідження про Анну Ахматову[19][20].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.