Болгари в Сербії

Болгари в Сербії мають статус офіційно визнаної національної меншини. Станом на 2011 рік чисельність болгар у країні досягала 18 543 осіб^[1], більшість їх проживали в містах Босилеград і Димитровград^[2]

Прапор болгарської громади Сербії

Демографічні дані

Болгари фігурують у перепису населення в Югославії та Сербії від 1948 року^[3][4].

• 1948: 59 472
• 1953: 60 146 (з них з болгарською як рідною 59 166)
• 1961: 58 494
• 1971: 53 800 (з них з болгарською як рідною 49 942)
• 1981: 33 455 (з них з болгарською як рідною 35 269)
• 1991: 26 698 (з них з болгарською як рідною 25 408)
• 2002: 20 497 (з них з болгарською як рідною 16 459)
• 2011: 18 543 (з них з болгарською як рідною 13 337)

Згідно з переписом населення від 2011 року, в країні проживало 18 543 етнічних болгар, які розселилися переважно по містах Босилеград^[ru] і Димитровград на найпівденнішому сході країни: в Босилеграді проживає 5 839 болгар (71,9 % всього населення), а в Димитровграді (він же Цариброд) — 5 413 болгар (53,5 % населення). Болгари сповідують православ'я: в гірських районах, де знаходяться Босилеград і Димитровград, майже немає мусульман. Через невелику кількістю болгарських священиків частина болгар є парафіянами Сербської православної церкви. У районах Босилеграда і Димитровграда в кожному селі є церкви: найстаріша з них датується XI століттям. Для місцевих жителів характерним є торлакська говірка сербохорватської мови. Самоназва мешканців, що жили на стику територій сучасних Сербії, Болгарії та Північної Македонії і розмовляли торлакською говіркою — «торлаки» (серб. torlaci / торлаци) або «шопи» (серб. šopi / шопи).

Історія

Відкриття пам'ятника Василу Левському в Босилеграді

Карта професора Константана Дежардана «Сербія і землі, в яких розмовляють сербською» (1853)

До оттоманського завоювання Балкан межі регіону постійно змінювалися внаслідок протистояння Візантійської імперії, Болгарського царства та Середньовічної Сербії. Як окремий народ місцеві жителі-торлаки не виділялися^[5]. Першим письмовим джерелом торлацькою говіркою є рукопис з Темського монастиря від 1762 року за авторством монаха Кирила Живковича^[en] з Пирота, написаний, за його словами, звичайною болгарською мовою^[6].

Якийсь мандрівник з Сілезії 1596 року писав про подорож з Софії в Ніш, розповідаючи про звірства Османської імперії, і стверджував, що серед страчених за наказом турецького султана були бідні болгарські селяни: за його словами, відрубані голови звозили до міських воріт Ніша^[7]. В 1830-і роки цю територію охопили кілька повстань: Піротське^[en] (1836), Ніське^[bg] (1841) і Відінське (1850). На тій території, за даними турецьких істориків, в епоху Танзимату більша частина жителів Ніського санджака^[en] була болгарами за походженням^[8]; за даними авторів середини XIX століття, фактична межа між зонами проживання сербів і болгарів проходила на північ від Ніша^[9]. Сербські історики Димитрій Давидович^[ru] (1828) і Мілан Савич^[en] (1878) як кордон визначали також і Південну Мораву^[10]. Обговорювалося питання про передання території Болгарії, відповідно до Константинопольської конференції 1876 року, і більшу частину цих земель планувалися передати болгарам за Сан-Стефанським миром. Від 1870 року ця територія, яка раніше була під юрисдикцією Константинопольської православної церкви і Пецького патріархату Сербської православної церкви, вже перейшла до Болгарської православної церкви.

Після Першої світової війни чотири області, відомі в болгарській історіографії як Західні околиці^[ru], було відібрано в Болгарії і приєднано до КСХС: стара межа проходила по озеру Власина. У міжвоєнні роки ВМРО вела підпільну боротьбу за вихід зі складу Югославії, здійснюючи часті напади на армію і поліцію — це класифікувалося владою як тероризм. Під час Другої світової війни, в якій Болгарія брала участь на стороні гітлерівської Німеччини, Західні окраїни увійшли до складу Третього Болгарського царства (приєднані Пирот та Вране), однак після війни довоєнний болгаро-югославський кордон було відновлено, і він не змінювався й після розпаду СФРЮ.

Відомі представники

• Єлена Болгарська, дружина сербського короля і царя Стефана Уроша IV Душана, регент (1355—1356)
• Григорій Цамблак (бл. 1365—1420), середньовічний письменник, митрополит Київський і всієї Русі

Див. також

• Болгарсько-сербські відносини
• Сербізація
• Західні окраїни
• Болгари в Північній Македонії
• Македонські болгари

Примітки

1. Serbian 2011 census. Архів оригіналу за 9 травня 2020. Процитовано 27 травня 2020. [Архівовано 2020-05-09 у Wayback Machine.]
2. Serbian 2002 census (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 18 квітня 2008.
3. Ethno-confessional and language mosaic of Serbia (PDF). Statistical Office of the Republic of Serbia. 2014. Архів оригіналу (PDF) за 6 квітня 2019. Процитовано 27 травня 2020.
4. Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 січня 2022. Процитовано 27 травня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
5. Roudometof, Victor; Robertson, Roland (2001). Nationalism, globalization, and orthodoxy: the social origins of ethnic conflict in the Balkans. Greenwood Publishing Group. pp. 68-71. ISBN 0313319499.
6. Василев, В. П. Темският ръкопис — български езиков паметник от 1764 г, Paleobulgarica, IX (1986), кн. 1, с. 49-72
7. Kultur der Nationen. — С. 110.
8. Ottoman Bulgaria in the First Tanzimat Period — The Revolts in Nish (1841) and Vidin (1850) Mark Pinson, Middle Eastern Studies, Vol. 11, No 2 (May, 1975), pp. 103—146. Архів оригіналу за 12 серпня 2018. Процитовано 27 травня 2020.
9. Light, Andrew; Smith, Jonathan M. Philosophy and Geography II: The Production of Public Space. — Rowman & Littlefield, 1998. — С. 240, 241. — ISBN 9780847688104.
10. Милан Савич. История на българския народ. — 1981.