Битва при Могачі (1526)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Битва при Могачі.

Битва при Могачі
Османські війни в Європі
Битва при Могачі 1526, художник Берталан Шекелі Битва при Могачі 1526, художник Берталан Шекелі
45°56′29″ пн. ш. 18°38′50″ сх. д.
Дата: 29 серпня 1526 Місце: Мохач, Бараня, на південь від Будапешта, Угорщина Результат: Рішуча перемога Османської імперії Закінчення Османо-Угорських війн (1366-1526) Розподіл Угорщини між Габсбургами та Османською імперією
Сторони
Османська імперія	Угорщина Богемія Хорватія
Командувачі
Сулейман I	Лайош II Ягелончик † Пал Томорі † Дьйордь Заполя †
Військові сили
~ 45,000 за підтримки 10,000-20,000 нерегулярних військ до 160 гармат[1][2]	25,000-28,000[1][2] 53 гармати 8,000 від Яноша Запольяї 5,000 важкоозброєних хорватських військ не прибуло до місця битви вчасно
Втрати
~ 10,000	від 14,000 до 20,000[3][4]

Передумови

Як і багато інших балканських національних держав, підкорених османами у XIV—XV століттях, Угорське королівство вступило у XVI століття у надзвичайно послабленому стані через низку зовнішніх та внутрішніх причин. Зсередини його розривали феодальні суперечки, що фактично призвели до встановлення феодальної роздробленості, селянські повстання, опір з боку національних меншин, які противились мадяризації (словаки, румуни, хорвати), а ззовні — амбіційні спроби австрійсько-німецьких володарів включити Угорщину до складу своїх володінь. Смерть Матвія Корвіна (1490) спричинила анархію в Угорщині і, здавалось, сприяла задумам османів проти цієї держави. Тривала війна, що велась із декотрими перервами, скінчилась, однак, не надто сприятливо для турків. За миром, укладеним 1503 року, Угорське королівство відстояло усі свої володіння й хоча мало визнати право Османської імперії на данину з Молдавії й Волощини, але не відмовилась від верховних прав на ці дві держави (скоріше в теорії, ніж у реальності). Поступовому занепаду Угорщини у подальшому сприяв й олігархічний режим, встановлений династією Ягеллонів, відчуження придушеного угорського селянства від національно-оборонних рухів після подій 1514 року, географічна замкненість та віддаленість Угорщини від торгових шляхів, що проходили через Середземне море та світовий океан, в тому числі Атлантичний океан, зниження значення дунайського торгового шляху й посилення тиску з боку Габсбургів.^[5]

Хід битви

29 серпня 1526 року поблизу міста Могач у Південній Угорщині, на правому березі Дунаю сталась битва між армією турецького султана Сулеймана I Пишного (100 тисяч чоловік і 300 гармат) і дворянським військом короля Угорщини, Чехії та Хорватії Лайоша II (25 тисяч чоловік і 80 гармат).

Величезна перевага турків відбилась на результатах битви: армія короля Лайоша II зазнала нищівної поразки, сам король загинув під час відступу. В результаті битви територія сучасної Угорщини перейшла під турецький контроль, до соборів було прибудовано мінарети, а угорську столицю довелось на півтора століття перенести на північ, до Братислави.

Чисельна перевага турків призвела до того, що перемога була досягнута лише за 2 години. В лавах турецької армії переважали отурчені слов'яни-мусульмани (яничари) з балканських володінь Османської імперії.

Наслідки

Докладніше: Османська Угорщина

Монумент Лайошу II у Могачі

Турецька перемога мала ряд прямих наслідків як для угорців, так і для багатьох інших сусідніх народів. Як і у випадку битви під Гвадалете 711 року для арабів, битва при Могачі відкрила перед турками широкі можливості для підкорення всієї Центральної Європи. Султан Сулейман I у 1529 році почав облогу Відня, але через наближення зими змушений був відступити.

На місці підкорених османами угорських земель утворилась нова область — Османська Угорщина, що існувала у 1526—1699 роках. Більше того, далеко не всі угорці чинили опір турецькій владі. Частково це пояснювалось історико-культурною єдністю обох народів. Справа у тому, що до свого приходу в Європу близько 1000 року, фіно-угорські за походженням угорці проживали в оточенні тюркських народів, у яких вони запозичили значну частину сільськогосподарської лексики. Угорське селянство південного сходу країни поставилось до приходу турків як до звільнення від засилля місцевих феодалів, що наклали на них непосильні побори. Прагнучи залучити угорських селян на свій бік, турки лібералізували багато із сфер життя угорського селянства.

На відміну від кривавих суперечок між католиками й протестантами Європи тих часів, турки не забороняли жодну з релігій, хоча навернення іслам усіляко заохочувалось. Скориставшись хаосом повоєнних років та зародженням нового мусульманського суспільства, багато простих угорців, що прийняли іслам (магьяраби), зуміли піднятись кар'єрними сходами воєнних станів Османської імперії. Жителі північних угорських земель чинили туркам більший опір, створюючи загони гайдуків. Багато-хто також тікав до сусідніх словацьких земель на північ. Слід також враховувати, що турки підкорили тільки Центральну Угорщину, периферійні західні та північні регіони з новою угорською столицею — містом Пожонь (сучасна словацька Братислава) були анексовані австрійськими Габсбургами, які перетворили їх на буфер між німецькими й османськими територіями. Таким чином, в угорців початку XVI століття фактично не було вибору. Якщо б угорців не підкорили турки, то це зробили б німці. Після невдалої облоги Відня австрійські німці приступають до рішучіших дій проти турків, починається поступова «реконкіста» Балканського півострова.

Після битви при Могачі європейські нації почали вживати спроб об'єднання з метою протистояння загрозі ісламізації Європи. Ця стратегія принесла перший успіх у битві при Лепанто. Окрім того, незважаючи на свій первинний успіх, саме в Угорщині турки вперше стикнулись із західноєвропейською соціально-політичною структурою, яка мала сильний німецький вплив та вже істотно відрізнялась від орієнталізованих греко-слов'янських держав балканського регіону, з такою легкістю підкорених турками. Хоча європейські цінності в Угорщині в цілому й не відповідали західним стандартам, близькість Османської Угорщини до німецьких земель створювала для них пряму загрозу і викликала гнівний опір з метою підтримання імперських амбіцій самих Габсбургів.

Примітки

1. Stavrianos, L.S., Balkans Since 1453, C. Hurst & Co. Publishers, 2000. p. 26 «The latter group prevailed, and on August 29, 1526, the fateful battle of Mohacs was fought: 25,000 to 28,000 Hungarians and assorted allies on the one side, and on the other 45,000 Turkish regulars supported by 10,000 to 20,000 lightly armed irregulars…»
2. Nicolle, David, Hungary and the fall of Eastern Europe, 1000—1568, Osprey Publishing, 1988. p. 13 «Hungary mustered some 25,000 men and 85 cannon (only 53 being used in actual battle), while for various reasons the troops from Transylvania and Croatia failed to arrive. The Ottomans are said to have numbered over twice as many — though this figure is exaggerated — and had up to 160 cannon…»
3. Chris Turner, Andre Corvisier, John Childs, A Dictionary of Military History and the Art of War, Blackwell Publishing, 1994. pp. 365-66 «In 1526, at the battle of Mohács, the Hungarian army was destroyed by the Turks. King Louis II died, along with 7 bishops, 28 barons and most of his army (4,000 cavalry and 10,000 infantry)…»
4. Minahan, James B., One Europe, many nations: a historical dictionary of European national groups, Greenwood Press, 2000. p. 311 «A peasant uprising, crushed in 1514, was followed by defeat by the Ottoman Turks at the battle of Mohacs in 1526. King Louis II and more than 20,000 of his men perished in battle, which marked the end of Hungarian power in Central Europe…»
5. Турецька навала в Угорщині. Архів оригіналу за 21 грудня 2010. Процитовано 23 березня 2011.