Без ґрунту
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
«Без ґрунту» — модерністський роман українського письменника В. Домонтовича. Уперше опубікований твір був на сторінках журналу «Український засів» 1942 року[1]. Виданий 1948 року в Регенсбурзі у видавництві Михайла Борецького[2].
| Без ґрунту | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Автор | В. Домонтович | |||
| Мова | українська | |||
| Опубліковано | 1948, видавництво Михайла Борецького, Реґенсбурґ | |||
|
| ||||
У листі до Леоніда Лимана від 25 березня 1949 року В. Домонтович так схарактеризував свій роман: «опис тижневої командироски, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше»[3].
Соломія Павличко означила жанр твору як роман-трактат[4].
Події роману відбуваються приблизно в 1920—30-ті роки ХХ ст. Столичний авторитетний мистецтвознавець Ростислав Михайлович їде у відрядження до рідного Катеринослава (сучасне Дніпро) (місто дитинства самого В. Домонтовича), щоб узяти участь у вирішенні долі Варязької церкви[5][1].
Олександра Цепа акцентує увагу на таких основних проблемах у романі В. Домонтовича[6]:
Ростислав Михайлович — мистецтвознавець, консультант у Комітеті охорони пам'яток старовини й мистецтва[7]. Прототип В. Домонтовича. Це людина обережна, впливова й ерудована[3]. Ростислав Михайлович достатньо індиферентно ставиться до питання Варязької церкви, часто повторюючи фразу «Що я можу?». На думку Валерії Савотіної, ці слова стають характеристикою часу, а сам Ростислав Михайлович — уособленням тодішніх інтелектуалів, які нічого не можуть, вони приречені. Консультант сповідує «філософію інтелектуального вагабондизму, епоху, де б душею відпочить, епоху, куди б утекти»[1].
 |
Звертатися до Комітету в справах архітектурних пам'яток, це звертатися лише до вас. Ви ж одинокий і найавторитетніший фахівець на цілу Україну. |  |
Степан Линник — митець, учитель Ростислава Михайловича. Він автор похмурих пейзажів, орієнтованих на першопочатки, зародження світу: зображує каміння, первісні роботи. Свого часу він приїздить в місто на березі Дніпра, щоб збудувати собор[1]. Деякі дослідники прототипом Линника називають Ніколая Реріха, інші — Георгія Нарбута. Обставини смерти героя порівнюють зі смертю театрального художника Миколи Сапунова. Василь Чапленко вбачав в образі Степана Линника Тодося Осьмачку[3].
|
Як і Ніцше, так і Степан Линник був розіп'ятий на хресті свого пророчого покликання! | |
Арсен Петрович Витвицький — у минулому поет-модерніст, на час дії твору — директор провінційного Музею Мистецтв. Його прототипом, за переконаннями Соломії Павличко, є Микола Філянський. Витвицький — постать загублена, слабка, надзвичайно напружена й непевна в собі[4]. Він ентузіаст музейної справи, порядна, чемна й делікатна людина. Василь Чапленко прототипом Арсена Витвицького вважав Миколу Чернявського[3].
|
Я ніколи в житті не був собою! | |
— Арсен Петрович, «Без ґрунту» | ||
Данило Іванович Криницький — директор історичного музею, «запорізький дід, колишній приятель Костомарова й Рєпіна». Він проти всього модерного. Його прототипом є Дмитро Яворницький[3].
Петро Петрович Півень — завідувач етнографічного відділу історичного музею. Письменник, який «нічого не читає, бо не хоче зіпсувати власний стиль».
Іван Ґуля — молодий уповноважений Комітету охорони пам'яток. Він з ентузіазмом обстоює питання збереження церкви як пам'ятки старовини. Ґуля — колишній студент Ростислава Михайловича, віддано захоплений своїм учителем.
Станіслав Бирський — інженер-будівник, «людина розрахунків і коньюктури, нове перевтілення Печорина». Він виступає за знесення Варязької церкви та декларує ідеали комуністичної утопії.
Лариса Павлівна Сольська — співачка, коханка Ростислава Михайловича.
|
Лариса надто була жінка нашого часу, щоб надати якесь значення словам або оцінкам, можливо, навіть вчинкам і очевидності фактів. | |
|
Герої Домонтовича — це проблема втраченого зв'язку із сакральним. Мистецтво втрачає свій сакральний вигляд, люди втрачають свою релігійну свідомість. | |
— Валерія Савотіна | ||
Події в романі розгортаються навколо Варязької церкви, точніше проєкту її перетворення на архітектурний заповідник. Це велична архітектурна пам'ятка, недобудований собор відомого архітектора Степана Линника. Будівництво церкви розпочалося 1908 року й не було завершене. Олена Гусейнова назвала Варязьку церкву «головним архітектурним лейтмотивом роману»[7].
Андрій Портнов, дослідник творчости письменника, зазначає, що Варязької церкви, як і архітектора Линника насправді не існувало[5]. Про те, що й церква, і сам її творець видагані, говорить також Андрій Портнов[3]. Натомість співробітниця музею «Літературне Придніпров'я» Ірина Мазуренко переконана, що прототипом архітектурної пам'ятки в романі В. Петрова могла стати Лазарівська церква на Севастопільському цвинтарі (сучасний Севастопільський парк)[5].
У післямові до ІІІ тому зібрання прози В. Домонтовича Юрій Шевельов написав про роман автора так: «"Без ґрунту" — це справжній підсумок "повістевого періоду" в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсности двадцятих — початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя»[8].
Юрій Лавріненко зазначав, що в романі письменника під спокійним тоном прочитуються неспокій і прірва порожнечі, під гумором проступає відчай[3].
Соломія Павличко зазначила, що В. Домонтович у своєму романі відбив кризу втраченої автентичности, самопочуття людини без будь-якої основи за винятком інтелектуальної[4].
У своїй статті Тетяна Григоренко (Демчик) зазначила, що в романі «Без ґрунту» відображено культуротворчий дискурс і різні моделі культурної ідентичности, поширені в українському суспільстві на початку ХХ ст.[9]
|
Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети. | |
|
Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, віднослювати паркани, зробити фіртки, замахати дірки, вибиті в цеглі стін кулементними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста в переходові табори. | |
|
В відміну від того, замість незнаних земель, ми шукаємо незнаних істин. | |
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
