Loading AI tools
російськомовна поетка з України україно-татарського походження З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Ахма́това А́нна Андрі́ївна (при народженні Го́ренко; 23 червня 1889, Одеса, Херсонська губернія — 5 березня 1966, Домодєдово під Москвою) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму. Одна з представників «Срібної доби», учасниця акмеїстичного угруповання «Цех поетів». Лауреатка міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна», почесний доктор літератури Оксфордського університету. Двічі номінантка на Нобелівську премію з літератури (1965 та 1966).
| Анна Андріївна Ахматова | ||||
|---|---|---|---|---|
| Анна Андреевна Ахматова | ||||
 Портрет роботи Кузьми Петрова-Водкіна | ||||
| Ім'я при народженні | Анна Андріївна Горенко | |||
| Прізвисько | Акума | |||
| Псевдонім | Анна Андріївна Ахматова | |||
| Народилася | 11 (23) червня 1889[1][2][3] Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія | |||
| Померла | 5 березня 1966[4][5][…] (76 років) Домодєдово, РРФСР, СРСР ·інфаркт | |||
| Поховання | Комаровське селищне кладовище | |||
| Громадянство |  Російська імперія, СРСР | |||
| Місце проживання | Одеса Санкт-Петербург Ташкент Київ | |||
| Діяльність | поетеса | |||
| Сфера роботи | поезія | |||
| Alma mater | Київські вищі жіночі курси | |||
| Мова творів | російська | |||
| Роки активності | 1911 — 1966 | |||
| Напрямок | акмеїзм | |||
| Жанр | поезія | |||
| Конфесія | православ'я | |||
| Батько | Andrey Gorenkod | |||
| Мати | Інна Еразмівна Стоговаd | |||
| Родичі | Erazm Stogovd | |||
| У шлюбі з | Гумільов Микола Степанович[6][2][…], Володимир Шилейкоd[2] і Пунін Микола Миколайович[2] | |||
| Діти | Гумільов Лев Миколайович[2] | |||
| Автограф |  | |||
| Нагороди | ||||
|
| ||||
 Ахматова Анна Андріївна у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
 Роботи у Вікіджерелах | ||||
Анна Горенко народилася 23 червня під Одесою в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Антоновича Горенка (1848—1915) та Інни Еразмівни Стогової (1856—1930). Була третьою серед шести дітей у родині.
1890 року родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Маріїнській жіночій гімназії в 1900—1905 роках.
Перший її вірш опублікуваний у журналі «Аполлон», коли поетесі було 11 років.
1903 — познайомилася з російським поетом Миколою Гумільовим і стала постійною адресаткою його віршів.
1905 — після розлучення батьків Анна переїхала з матір'ю до Євпаторії.
1906—1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії в Києві).
1907 — Микола Гумільов надрукував вірші Анни Горенко у своєму журналі «Сиріус».
1908—1910 — навчалася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів.
1909 — Гумільов приїхав до Києва на поетичний вечір і вкотре запропонував Анні одруження. Цього разу вона дала згоду на шлюб.
1910 — обвінчалася з Миколою Гумільовим у Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).
1910 — відвідувала Вищі історико-літературні курси Раєва в Петербурзі.
1911 — перші публікації під ім'ям «Анна Ахматова». Через батькову заборону підписувати поезії реальним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабусі по материнській лінії.
1911—1915 — щороку відвідувала Київ.
1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.
Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син.
У 1920-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».
Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, не можна повною мірою назвати авторськими.
У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку Андрію Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану видавництвом «Радянський письменник».
1941—1944 — перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях.
У 1946 році зазнала жорсткої критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» з критикою «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які допустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; та пропозицією вилучити книгу з користування.
У 1950 році опублікувала цикл типово радянських віршів «Слава миру!» на честь Сталіна, і в 1951 році поновлена у Спілці письменників.
1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».
Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».
1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.
1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету.
Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі в Москві на урочистому вечорі, присвяченому Данте.
Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт міокарду, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії в Домодєдово.
Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.
Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[7].
Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.
Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).
Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».
Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.
Так, Лідія Чуковська у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову»[ru] наводить такий діалог із поетесою:[8]
Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
— Ні. У мене в Києві було дуже важке життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
Мене обурила ця зневага.
— Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я.
Вона не відповіла.Оригінальний текст (рос.)Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.
– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Она не ответила.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.
За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[9] Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[10]
— Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
— Вона рідна мені, це мова моєї матері.
Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[11][12]
Іменем Анни Ахматової названо вулиці в Україні (у Києві з 1990 року, Одесі, Дніпрі), у Росії (Пушкін, Москва, Тюмень, Калінінград), Узбекистані (Ташкент).
У 2005 році у Харкові в Саду скульптур у дворі ресторану «Ермітаж» по вулиці Максимиліанівській 18 був встановлений пам'ятник Анні Ахматовій. Пам'ятник виготовлений у 2001 році. Автор пам'ятника — скульптор Володимир Кочмар[13].
До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[14][15], 23 червня 2017 року, представники телеканалу Інтер, без погодження з міською владою, незаконно[16] встановили їй пам'ятник у Міському саду Києва[17]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стали керівник Inter Media Group Ганна Безлюдна і головний редактор телеканалу «Інтер» Антон Нікітін[18]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[16]. Автор пам'ятника — скульптор Олександр Стельмашенко[19]. На виготовлення погруддя пішло близько двох років. Висота погруддя разом з постаментом — майже чотири з половиною метри[20].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
