мова романської групи індоєвропейської сім'ї З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Італійська мова (італ. italiano ⓘ) — мова романської групи індоєвропейської сім'ї. Офіційна мова Італії, Ватикану (нарівні з латиною), Сан-Марино, Швейцарії (нарівні з німецькою, французькою і швейцарською ретороманською). Писемність мови створена на основі латинської абетки.
| Італійська мова | |
|---|---|
| lingua italiana, italiano | |
 Поширеність італійської мови:
Мова більшості
Мова меншості | |
| Поширена в | Італія, Швейцарія, Мальта, Ватикан, Сан-Марино, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Лівія, Еритрея та ін. |
| Носії | 63 млн. [1] |
| Місце | 19-20 |
| Писемність | італійська абеткаd і латинське письмо |
| Класифікація | Індо-європейська
|
| Офіційний статус | |
| Державна | Італія Швейцарія |
| Регулює | Accademia della Crusca |
| Коди мови | |
| ISO 639-1 | it |
| ISO 639-2 | ita |
| ISO 639-3 | ita |
| SIL | ita |
Італійська походить безпосередньо від живої розмовної латинської мови. Особливість її походження у порівнянні з іншими романськими мовами полягає в тому, що вона виникла на території римської метрополії, де латина ще задовго до утворення Римської імперії поширилась по всьому Апеннінському півострові, витіснивши зрештою мови інших його мешканців.
В Італії довше, ніж у інших романських країнах, латинська мова слугувала мовою офіційних паперів. Цим можна пояснити факт, що існування італійської мови, яка сформувалася після розпаду Римської імперії, було задокументовано досить пізно. Перші тексти датують другою половиною 10 сторіччя (960–963 роки) і вони становлять фрази на одному з італійських діалектів, що були частиною юридичних показів, складених латинською мовою. Літературні пам'ятки з різних районів Італії з'являються лише у 12 сторіччі. У 13 ст. серед літературних творів, написаних місцевими діалектами, виділяється поезія Сицилійської школи. Поети цієї школи намагались зблизити деякі місцеві діалекти й на їхній основі створити літературну мову.
У 11–12 століттях швидко розвиваються міста на півночі Італії. До кінця 13 ст. серед інших міст виділяється Флоренція, яка стає культурним та економічним центром. Це було причиною посилення флорентійського діалекту, який на той час був найпоширенішим діалектом північної Італії. Посиленню ролі флорентійського діалекту як основи літературної мови сприяла творчість великого італійського поета Данте Аліґ'єрі (1265–1321). Славнозвісні послідовники Данте — Франческо Петрарка (1304–1374) і Джованні Боккаччо (1313–1375) утвердили авторитет флорентійського діалекту як основи літературної мови країни. Великими зусиллями граматистів, серед яких особлива роль належить П'єтро Бембо, на початку 16 ст. була уніфікована морфологічна система італійської мови, котра збереглась до наших часів.
Важливим етапом в історії італійської мови було створення у Флоренції академії Круска, котра 1612 року опублікувала перший великий словник італійської мови.
Суспільний та економічний розвиток, розквіт літератури та мистецтва у 17 столітті викликає необхідність створення єдиної для всієї Італії літературної мови. Найвагоміший внесок у справу уніфікації та оновлення літературної італійської мови вніс Алессандро Мандзоні (1785–1873), який закликав до мовної єдності італійської нації та своєю творчістю підтвердив тосканський, флорентійський характер італійської мови.
У результаті перемоги у боротьбі за національну незалежність, котра завершилась об'єднанням всіх земель Італії, італійська літературна мова стала національною мовою.
Італійська мова разом із двома італо-далматинськими мовами, сицилійською та вже мертвою далматинською, формує частину італо-західної групи романських мов, котрі є підгрупою італійських мов індоєвропейської мовної сім'ї.
Будова італійської мови досить типова для романської мовної сім'ї. Від нових романських мов її відрізняє фонологічне збереження протиставлення по довготі приголосних. У лексиці, окрім базового латинського фонду, є багато пізніх, «книжних» запозичень.
| Буква | Вимова | Назва |
|---|---|---|
| A a | [a] (а) | a |
| B b | [b] (б) | bi |
| С с | [k], [ʧ] (к, ч) | ci |
| D d | [d] (д) | di |
| E e | [e], [ɛ] (е, и) | e |
| F f | [f] (ф) | effe |
| G g | [g], [ʤ] (ґ, дж) | gi |
| H h | не читають | acca |
| I i | [i], [j] (і, й, ь) | i |
| L l | [l] (ль) | elle |
| M m | [m] (м) | emme |
| N n | [n] (н) | enne |
| O o | [o], [ɔ] (о) | o |
| P p | [p] (п) | pi |
| Q q | [k] у буквосполученні qu [kw] |
cu |
| R r | [r] (р) | erre |
| S s | [s], [z] (с, з) | esse |
| T t | [t] (т) | ti |
| U u | [u], [w] (у) | u |
| V v | [v] (в) | vi, vu |
| Z z | [ʦ], [ʣ] (ц, дз) | zeta |
| Для слів іншомовного
походження використовують | ||
| J j | [j] (й, дж) | джей |
| K k | [k] (к) | cappa |
| X x | [ks] (кс) | ics |
| W w | [v] ([w], в) | vu doppia |
| Y y | [i] (і, й) | ipsilon, i greca |
Італійська мова використовує латинську абетку із додатковими діакритиками (надрядковими).
Італійський алфавіт має 21 літеру: п'ять голосних (a, e, i, o, u) та 16 приголосних[2].
З 26 літер 5 є неактивними, тобто використовуються лише у словах іншомовного походження, іноземних прізвищах, назвах тощо.
Посеред усіх мов романської групи італійська мова виділяється своєю діалектичною роздрібненістю. Численні діалекти італійської мови можна розділити на три групи: північні, центральні та південні.
Північні:
Центральні:
Південні:
Таке різноманіття діалектів, частина з яких має свою окрему літературу, можна пояснити розмаїтістю населення древньої Італії, умовами романізації Апеннінського півострова та столітньою політичною роздрібненістю країни.
«Заповіт» Шевченка італійською мовою (переклад Євгена Крацевича)
|
(Джерело: Т. Г. Шевченко, Заповіт мовами народів світу, К., «Наукова думка», 1989)
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
.svg){kind=link}
.svg){kind=link}
