Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Ілля Костянтинович Борщак (справжнє — Ілля Лейб-Гершович Баршак, з 1920 р. підписувався як Ілько Борщак; 19 (31) липня 1894, Бєльці — 11 жовтня 1959, Париж, Франція) — український політичний діяч, історичний публіцист і журналіст єврейського походження.
| Ілько Борщак | |
|---|---|
 | |
| Ім'я при народженні | Ілля Лейб-Гершович Баршак |
| Псевдо | Ілько Борщак, Борчак, Іван Богун |
| Народився | 31 липня 1894 Бєльці |
| Помер | 11 жовтня 1959 (65 років) Париж |
| Громадянство |  Російська імперія →  Українська Держава →  УНР →  Франція |
| Національність | Українець єврейського походження |
| Місце проживання | Бєльці - Нагартав - Херсон - Київ - Одеса - Київ - Париж |
| Діяльність | дипломат, педагог, науковець |
| Галузь | історія[1] і філологія[1] |
| Відомий завдяки | політичний діяч, історичний публіцист, журналіст |
| Alma mater | Перша херсонська чоловіча гімназія і Санкт-Петербурзький державний політехнічний університет Петра Великого |
| Знання мов | їдиш, українська, латиська, німецька, французька і російська |
| Військове звання | юнкер |
| Конфесія | юдей, з 18-ти років — православний |
Народився в єврейському містечку Бєльці (Бессарабської губернії Російська імперія, нині Республіка Молдова) в родині вчителя початкових класів Лейб-Герша (Лева) Міхелева (Михайловича) Баршака та Паї-Двайри (Дори) Лейбівни (Львівни) Троцької. Згідно із записом, який виявив Вадим Ададуров, Іллю обрізали на 8 день після народження. У віці чотирьох років батьки перевезли його до Херсонської губернії в єврейську колонію Нагартав, де Лейб Баршак отримав посаду вчителя початкової школи, у якій пропрацював до початку 1920-х років.
7 червня 1913 року із золотою медаллю закінчив Першу Херсонську чоловічу гімназію. За два місяці до цього, 7 квітня, охрещений у Херсонському Успенському соборі й на честь свого хресного батька — директора Херсонської гімназії Костянтина Тюльпанова — був наречений Костянтиновичем[2].
Після вступу 1 вересня 1913 року до Імператорського Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (кораблебудівне відділення) 8 жовтня того року через невнесення оплати його відрахували з цього закладу. Протягом 1914–1918 років вивчав право в імператорських Київському та Новоросійському університетах. У 1918 році атестований як юрист 2-го ступеня (відповідник теперішньої кваліфікації бакалавр). Історію вивчав як факультатив, відмінно оволодів французькою та німецькою мовами, латину вивчав лише у класичній гімназії.
 Зовнішні відеофайли | |
|---|---|
 |
Вигадки Борщака: Наполеон в Україні, козаки в Дюнкерку, убивство Петлюри, російські ІПСО і гестапо на YouTube, канал «Історія для дорослих», 19 травня 2024 |
В оповідях про своє життя вигадав сюжети про своє народження в православній вірі в Херсоні 1891 чи 1892 році, вступ до університету в 1909 році, підготовку до магістерського ступеня на кафедрі міжнародного права Новоросійського університету, наукове відрядження 1914 року до Європи, затримання німцями й повернення до Росії через Норвегію, перебування на фронті з вересня 1914 року до лютого 1918-го, два поранення, нагородження хрестом св. Георгія, офіцерське звання. Звільнений у червні 1917 року з університету, з 8 липня 1917 року навчався в одеському Сергіївському артилерійському училищі (11-й курс, який було розформовано більшовиками у лютому 1918 року). Не воював жодного дня на фронті[3].
У червні 1918 року Баршак перебрався до Києва в період існування Української держави, яку очолював гетьман Петро Скоропадський. Згодом влаштувався клерком при директорі департаменту МЗС УНР Української Народної Республіки Андрієві Яковлеві[4]. У січні 1919 року за сприяння С. Шелухіна призначений до складу місії УНР до США. У березні 1919 року дістається Копенгагену. З травня 1919 року — дипломат без призначення. Подорожує Віднем, Римом, Бухарестом. На початку 1920 року прибуває до Парижу[5], пізніше виконує обов'язки помічника секретаря при українській делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років.
У Парижі залишився на решту життя й поринув в архівні та бібліотечні пошуки в різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах Європи. Цікавився історією, культурою, дипломатією України, суспільно-політичними рухами різних періодів у контексті зв'язків з Європою. У листі до М. Шумицького від 15 вересня 1923 року Симон Петлюра зазначив, що Борщак є приятелем Галіпа, разом з тим підкреслював, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло».
Зі зростанням популярності своїх історичних розвідок, Борщак почав надавати їм дедалі публіцистичнішої та белетристичної форми, відступаючи від наукових принципів роботи над документами — змінював окремі слова, речення, цифри й дати. Деякі з посилань в його публікаціях не відповідали дійсності, а деякі з оприлюднених ним документів взагалі були «зконструйовані»[6].
За припущенням деяких дослідників, Борщак з власної ініціативи зав'язав співробітництво з представниками уряду УСРР і, можливо, радянських спецслужб. Створив «дійовий комітет», від імені якого вів перемовини з Християном Раковським. У 1923–1932 роках — співзасновник радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ), його генеральний секретар[7], керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті» (1926—1929); член Ліги української культури (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926–1927). На думку Віктора Савченка, Ілько Борщак був насамперед антагоністом Симона Петлюри, проти якого активно виступав на сторінках «Українських вістей», а сам тижневик видавали за гроші СРСР. Схожу думку висловлює у своїй праці «Переставляючи слова у століттях» історик Вадим Ададуров.
Ілько Борщак у цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим та іншими).
Водночас пробільшовицька діяльність Борщака викликала занепокоєння французької поліції і його кілька разів висилали з країни, тоді як захист та підтримка з боку впливового історика Рене Мартеля[8] дозволяла щораз повертатися до столиці Франції. Після повернення Борщака до Парижу куратори з Москви позбавили його контролю над «Українськими вістями», керівником яких став Олександр Севрюк. Після цього Борщак згорнув публічну активність як радянофіл, знову зосередившись на історичній публіцистиці[6].
З 1931 року Борщак активно поширював чутки про наміри започаткувати викладання української мови та українознавства в Сорбонні, однак лише 1938 року його задум реалізували в Національній школі живих східних мов у Парижі (1938–1957), де він отримав постійну роботу як засновник кафедри українознавства. Видав у Франції перший підручник української мови (1946).
Під час Другої світової війни в роки гітлерівської окупації Франції Борщака ув'язнили за участь у русі опору (1940–1943). У зловісній в'язниці «Santé» він провів вісім місяців до звільнення у квітні 1941 року — німці планували зробити його ректором Київського університету, який так і не відкрили під час окупації Києва. Постійно перебував під пильним наглядом гестапо, переховувався. Після арешту в лютому 1943 року (як співробітника преси руху опору, організатора української антинімецької організації) та наступного звільнення перейшов на нелегальне становище. Після закінчення війни зробив спробу повернутися в Україну, отримав радянське громадянство й паспорт. Утім, тривожні вісті з України про продовження терору врятували його від цього кроку й Борщак відмовився від громадянства і повернення на батьківщину.
Від 1949 року — директор Архіву української еміграції у Франції, видавець наукового журналу «Україна» (1943–1953). Завдяки зусиллям І. Л. Борщака в Парижі в 1947 році було опубліковано «Кобзар» Тараса Шевченка. Передмову й примітки до нього написав сам Борщак. Загалом перу дослідника належить понад 400 праць, серед найбільш відомих — книги про Мазепу, Орлика, «Наполеон і Україна» тощо.
Навесні 1958 року Борщака розбив параліч та відняло мову. 11 жовтня 1959 року Ілько Борщак помер. Незадовго до смерті він передав свій особистий і науковий архів до Архіву української еміграції, який зберігають при Інституті східних мов і цивілізацій у Сорбонському університеті. Дещо повернули до наукових установ в Україні.
Спадщина Борщака налічує близько 400 наукових та публіцистичних праць, написаних українською і французькою мовами, серед яких виділяються фундаментальні дослідження таких тем: козаччина XVII століття, Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні, історія української дипломатії, культури. І все це в специфічному французько-українському контексті. Серед них:
Ілько Борщак також досліджував творчість французького поета українського походження Віктора Гриценка.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
