Татарбунари
місто у Білгород-Дністровському районі в Одеській області. Адміністративний центр Татарбунарської міської громади З Вікіпедії, вільної енциклопедії
місто у Білгород-Дністровському районі в Одеській області. Адміністративний центр Татарбунарської міської громади З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Татарбуна́ри (крим. Tatarbunar; тур. Tatarpınarı) — місто в Білгород-Дністровському районі України над лиманом Сасик у південній Бессарабії. Адміністративний центр Татарбунарської міської громади, колишній адміністративний центр Татарбунарського району Одеської області. Татарбунари відомі з XVI століття. Відстань до облцентру становить 152 км і проходить автошляхом М15.
Татарбунари | |||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
Монумент Татарбунарському повстанню | |||||||||
Основні дані | |||||||||
Країна | Україна | ||||||||
Область | Одеська область | ||||||||
Район | Білгород-Дністровський район | ||||||||
Громада | Татарбунарська міська громада | ||||||||
Код КАТОТТГ: | UA51040250010015619 | ||||||||
Засноване | — | ||||||||
Перша згадка | 1628[1][2][3] | ||||||||
Статус міста | з 27.04.1978 року | ||||||||
Населення | ▼ 10 836 (на 01.01.2022) | ||||||||
Площа | 8,07[4] км² | ||||||||
Густота населення | 1342 осіб/км² | ||||||||
Поштові індекси | 68100—104 | ||||||||
Телефонний код | +380-4844 | ||||||||
Координати | 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. | ||||||||
Висота над рівнем моря | 14 м | ||||||||
Водойма | р. Когильник р. Кагач | ||||||||
Назва мешканців | татарбуна́рець татарбуна́рка татарбуна́рці | ||||||||
День міста | 28 серпня | ||||||||
Відстань | |||||||||
Найближча залізнична станція | Сарата | ||||||||
До станції | 24 км | ||||||||
До обл./респ. центру | |||||||||
- залізницею | 146 км | ||||||||
- автошляхами | 152 км | ||||||||
До Києва | |||||||||
- автошляхами | 617 км | ||||||||
Міська влада | |||||||||
Адреса | 68100, Одеська обл., Білгород-Дністровський р-н, м. Татарбунари, вул. Лесі Українки, 18 | ||||||||
Вебсторінка | Татарбунарська міська рада | ||||||||
Міський голова | Глущенко Андрій Петрович | ||||||||
Татарбунари у Вікісховищі
|
Назва Татар-Бунар від тат. Tatar bunar буквально означає «татарська криниця (колодязь, свердловина)», про що писав ще Димитрій Кантемир у 1712–1716 роках. Джерело витікало з-під пагорба, на якому лежали руїни стародавньої фортеці. Відносно походження цих самих руїн єдиної думки не було. Німецький географ Йоганн Тунманн вважав, що Татар-Бунар був колишньою столицею «команських князів» (тобто половців) і називався Карабуна, Павло Свіньїн стверджує, що Татар-Бунар є залишком невеликих кам'яних замків, побудованих Генуєю під час володіння берегами Чорного моря[5], деякі вважають засновниками міста буджацьких татар і османів. Нинішню ж назву Татарбунари отримали у XVI столітті, коли кримські татари захопили це селище, обернувши його в місце зберігання наживи, що набувалася під час набігів. Татарбунари неодноразово піддавалися розоренням. Поблизу міста закінчується нижній Траянів вал і збереглися залишки невеликого стародавнього земляного укріплення.
В 1648 році Гійом Левассер де Боплан інженер і військовий картограф французького походження, після довгого перебування в Україні, видає Генеральну Карту України на якій між Акерманом і Кілією є місто Татаребарлат.
Згідно з уривком опису подій у Причорномор'ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Королівства Польського, у вересні 1628 року Татарбунарська фортеця вже будувалася або відбудовувалася Кенан-пашою. Також факт існування замку вже у 1632 році засвідчив італійський мандрівник Нікколо Барсі (італ. Niccolo Barsi).[1][2][3]
Османській етнограф Евлія Челебі, що побував у причорномор'ї в 1656—1666 роках, свідчить про те, що у 1637 році зруйновану імовірно ногайськими татарами фортецю наново відбудував капудан-паша Кенан-паша. Побудову ж першої фортифікаційної споруди в Татарбунарах можна пов'язати із завоюванням Буджака османським султаном Баязидом II у 1484 році.
Каді фортеці входив до Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Цитадель являла собою чотирикутник із високими баштами по кутах, окружністю в тисячу кроків. Вона мала одні ворота, що відчинялися в південний бік, а по чотирьох її кутах височіли чотири башти. Оскільки в колишні часи місце, де стояла ця фортеця, було заболочене і вкрите чагарниками очерету, то молдовські і татарські розбійники переховувалися там і нападали на каравани, що проходили повз. У фортеці, за словами Челебі, була мечеть, зерновий склад, невеликі зручні приміщення для гарнізонів на 150 воїнів. Інші житлові споруди розташовані в примикаючому посаді, де були двісті критих очеретяними плетінками будинків бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники і сади. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани і невільників.
Відомо, що в кінці XVII — на початку XVIII століття Татарбунари на деякий час стали резиденцією сераскера Буджака.[6]
До кінця XVIII століття в містечку проживали вже не лише буджацькі татари і молдовани, але і біглі українські селяни, солдати, козаки.
У 1770 році в ході Російсько-турецької війни 1768—1774 років Татарбунари були захоплені російськими військами, потім повернені Османській імперії.
У 1784 році відбулося перше вимушене переселення ногайських татар з Тарарбунар, однак місто попри це продовжувало вважатись ногайським.[6]
Восени 1790 року під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років в Татар-Бунарі стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер-Закомельського.[7]
У 1803—1804 роках у Буджаку активізували свої дії задунайські козаки, які прагнули поповнити свої ряди за рахунок втікачів з Росії. У той самий час в Татарбунари тимчасово переніс свою резиденцію кошовий отаман Задунайської Січі[6][8]. За даними російської розвідки, у серпні 1804 року каушанський воєвода Махмет-ага відсилав дезертирів і утікачів з Росії в Татар-Бунар до кошового, а звідти — до Коша Запорозького.[9]
У результаті Російсько-турецької війни 1806—1812 років Татарбунари були знов захоплені та приєднані до Росії згідно з Бухарестським мирним договором.[6].
На початку ХІХ століття в Татарбунарах мешкали ногайські татари та біглі українські селяни, солдати, козаки. З часом місто почали навмисне заселяти різноетнічним населенням для асиміляції татар. У вересні 1807 року населення містечка стрімко збільшилося за рахунок задунайських козаків, які побажали перейти на бік Росії. Починаючи з 1807 року усе мусульманське населення міста було переселене углиб Російської імперії. Крім того, за два роки, з 1816 по 1818, населення Татарбунар збільшилося з 365 до 901 людини за рахунок переселень з Наддніпрянської України.[6]
У 1816 році в селищі Татар-Бунар постійно проживало 78 сімей — всього 365 чоловік. Опісля лише за два роки, у 1818-му, число жителів збільшилося до 901. При цьому велика частка сімей володіла кам'яними житловими будівлями і лише одиниці тулилися в землянках, та і то доки будували хати. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать надійні першоджерела, перші поселенці просто почали розбирати залишки татарських будов, а 1816-го остаточно розтаскали і стародавню фортецю, складену з плитчастого вапняку. Не чіпали вони лише старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» у водяний млин.
До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам'яних — 16, будинків питущих — 2, льохів кам'яних — 2, млинів водяних — 2, вітряних — 6, кузня — 1, колодязів кам'яних — 2, кам'яний поштовий двір — 1, будинок казенний кам'яний — 1, кам'яний храм Успіння Божія Матері — 1. Ремісники: чоботарів — 8, вівчинників — 9, кравців — 4. Етнічний склад: українці, молдовани, євреї, болгари, росіяни, у тому числі особи духовного звання, відставні офіцери, селяни, ремісники тощо. У XIX столітті в місті діяло два жіночих і одне чоловіче училища, дві церковноприходські школи і богодільня, а в 1908 році відкрилася чотирикласна школа. У 1860-х роках тут існували митна і карантинні застави (на колишньому кордоні з Молдавським князівством) і йшла значна вивізна торгівля.
У 1854 році в Татарбунарах була бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква та синагога. У 1878-му тут засновано двокласне чоловіче училище[10]. У 1885 році тут налічувалося 413 дворів, а кількість мешканців становила 2 685 осіб. Основним заняттям населення було хліборобство й тваринництво. У містечку працювали суконна фабрика та каменоломні.[8]
Станом на 1886 рік у центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 3077 осіб, існували православна церква, синагога, 2 школи, лавка, 2 трактири, завод мінеральної води та 7 винних погребів, відбувались базари по неділях[11].
15 вересня 1924 року, на півдні Бессарабії, у селі Татарбунари почалося селянське повстання. Між 1918 і 1940 роками це був найбільший виступ проти Румунського королівства.
Повстали більше шести тисяч осіб — Чишмія, Акмангит, Нерушай, Михайлівка, Галілешти, Татарбунари. Очікувалося, що повстання охопить все межиріччя Прута та Дністра. Але уряд випередив повсталих. Проти них були кинуті великі сили. Десяток піхотних, кавалерійських, артилерійських полків оточили бунтівників, обстрілюючи їх і навіть застосовуючи отруйні гази, а в Кілії, Ізмаїлі, Вилковому по всьому узбережжю висаджувалися десанти. Татарбунарці протрималися три дні, потім були розгромлені. Ще чотири дні армії знадобилося, щоб придушити осередок опору в інших місцях.
До кінця тижня убитих і замучених налічувалися тисячі. Решта була засуджена на так званому «процесі п'ятисот», що вівся за закритими дверима. Проте таємно вирішити їхню долю не вдалося: багато представників науки і культури висловилися на захист засуджених, тому більшість заарештованих було звільнено. Терміни, від п'яти років до довічного ув'язнення, отримали 85 обвинувачених. Додатково з них ще стягнули чималу суму судових витрат.
Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бессарабська трагедія»). Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдовські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко. У 1974 році молдовський поет Богдан Істру видав збірку поем «Татарбунари», в основу якої лягли вірші про події Татарбунарського повстання.
Статус селища міського типу надано 2 січня 1957 року. Статус міста — 27 квітня 1978 року.
Винзавод, суконна фабрика, харчова промисловість, краєзнавчий музей. На 2019 рік мали 11 032 мешканців.
Місто розташоване на правому березі річки Когильник поблизу її впадіння в лиман Сасик. Також через місто протікає права притока Когильника — Кагач.
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим субтропічним кліматом. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 27 °C. Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 1 °С.[12]
Клімат Татарбунар | |||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Показник | Січ. | Лют. | Бер. | Квіт. | Трав. | Черв. | Лип. | Серп. | Вер. | Жовт. | Лист. | Груд. | Рік |
Абсолютний максимум, °C | 12,76 | 13,83 | 18,08 | 24,47 | 28,72 | 32,97 | 35,1 | 37,23 | 32,97 | 25,53 | 20,21 | 14,89 | 37,23 |
Середній максимум, °C | 2,32 | 4,08 | 8,57 | 14,18 | 21,16 | 26,61 | 29,18 | 29,65 | 24,0 | 16,49 | 10,68 | 5,71 | 16,05 |
Середня температура, °C | 1,06 | 2,65 | 6,97 | 12,51 | 19,43 | 24,94 | 27,37 | 27,71 | 22,19 | 14,87 | 9,38 | 4,39 | 14,46 |
Середній мінімум, °C | −1,44 | 0,14 | 3,93 | 8,96 | 15,31 | 20,56 | 22,81 | 23,14 | 18,42 | 11,96 | 6,9 | 2,01 | 11,05 |
Абсолютний мінімум, °C | −19,15 | −15,96 | −10,64 | 2,13 | 6,38 | 12,76 | 14,89 | 14,89 | 8,51 | 2,13 | −3,19 | −11,7 | −19,15 |
Норма опадів, мм | 41.37 | 24.31 | 15.58 | 17.11 | 42.78 | 57.44 | 46.55 | 23.52 | 24.62 | 28.59 | 22.38 | 27.44 | 371.69 |
Днів з опадами | 8,32 | 4,64 | 5,03 | 4,94 | 10,16 | 10,35 | 7,92 | 4,06 | 4,64 | 5,22 | 4,16 | 5,8 | 75,24 |
Вологість повітря, % | 89.07 | 86.52 | 77.29 | 71.8 | 73.23 | 68.29 | 63.66 | 57.88 | 63.92 | 73.11 | 80.88 | 85.02 | 74.22 |
Джерело: Weather and Climate |
1816 | 1818 | 1886 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2001 | 2016 | 2019 | 2022 |
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
365 | 901 | 3077 | 7851 | 9759 | 10 807 | 11 567 | 10 797 | 10 998 | 11 032 | 10 836 |
Національний склад населення за даними перепису 2001 року[13]:
українська мова | російська | болгарська | молдовська | циганська |
---|---|---|---|---|
84,64 % | 7,85 % | 3,58 % | 2,45 % | 0,80 % |
Через місто проходить автошлях E87.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.