Слово про закон і благодать
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
«Сло́во про зако́н і благода́ть» — перша пам'ятка давньо-руського (давньо-українського) ораторського мистецтва[1]. Найдавніша пам'ятка оригінальної літератури Київської Русі, богословський трактат ХІ століття. Написаний в 1037–1050 роках, правдоподібно київським священником (пізніше митрополитом) Іларіоном[2]. У пам'ятці зафіксовані типові риси української мови[3].
Слово про закон і благодать | ||||
---|---|---|---|---|
Жанр | проповідь | |||
Автор | Іларіон Київський | |||
Мова | церковнослов'янська мова | |||
Опубліковано | 1038 | |||
| ||||
Цей твір у Вікісховищі | ||||
Цей твір у Вікіцитатах | ||||
Стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої юдейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.
Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона, Саву Сербських і Микиту Сергійовича.