Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Свинце́ві роки́ (Свинцеві сімдесяті, італ. Anni di piombo) — період італійської соціального та політичного життя з кінця 1960-х по початок 1980-х років, що запам'яталися розгулом вуличного насильства та протистоянням ультраправих і ультралівих[16]
| Свинцеві роки | ||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Холодна війна | ||||||||
 | ||||||||
| ||||||||
| Сторони | ||||||||
 Уряд Італії
|
Ультраліві:
|
Ультраправі:
| ||||||
| Загалом загиблих (вкл. з цивільними): 428 + близько 2000 фізичних та психологічних травмованих[15] | ||||||||
| Історія Італії | |
|---|---|
| |
| Стародавній світ | |
| Доісторична Італія | |
| Етруски (XII—–VI ст. до н.е.) | |
| Велика Греція (VIII—–VII ст. до н.е.) | |
| Стародавній Рим (VIII ст. до н.е. — V ст. н.е.) | |
| Остготське королівство (V—VI ст.) | |
| Середньовіччя | |
| Середньовічна Італія | |
| Італія під владою Візантії (VI—VIII ст.) | |
| Лангобардське королівство (568—774) | |
| Середньовічне Італійське королівство | |
| Іслам та нормани у південній Італії | |
| Морські республіки та Італійські міста-держави | |
| Новий час | |
| Італійський ренесанс (XIV—XVI ст.) | |
| Італійські війни (1494—1559) | |
| Італія у нові часи (1559—1814) | |
| Рісорджименто (1815—1861) | |
| Нова історія | |
| Італійське королівство (1861–1945) | |
| Італія у Першій світовій війні (1914—1918) | |
| Фашизм та колоніальна імперія (1918—1945) | |
| Італія в Другій світовій війні (1940—1945) | |
| Новітня історія Італії (1945—теперішній час) | |
| Свинцеві роки (1970-і—1980-і) | |
| Окремі теми | |
| Історичні держави Італії | |
| Військова історія Італії | |
| Економічна історія Італії | |
| Генетична історія Італії | |
| Виборча історія | |
| Історія моди в Італії | |
| Поштова історія | |
| Залізнична історія | |
| Історія грошей в Італії | |
| Історія музики в Італії | |
Портал «Італія» |
Свинцеві роки зазвичай вважаються розпочатими після страйків «Гарячої осені», починаючи з 1969 року; смерті поліцейського Антоніо Аннаруммі в листопаді 1969 року; теракту на П'яцца Фонтана в грудні того ж року, в якому загинуло 17 осіб і здійсненому правими терористами в Мілані; і смерті лівого анархістського працівника Джузеппе Пінеллі, який перебував під вартою в поліції[17].
Нав'язане союзниками після Другої світової парламентське врядування стало «гарантом нестабільності» Італійської Республіки. Калейдоскопічна зміна коаліційних урядів не сприяла політичній стабілізації. Натомість сприяла тотальній корумпованості політиків, що потрапляли до парламенту завдяки пропорційній системі виборів. «Спонсори» партій визначали політику урядів. Усе це відбувалося на тлі гострої регіональної і політичної поляризації суспільства. Від часів об'єднання країни зберігся антагонізм між Північчю і Півднем, існували сепаратистські тенденції на Сицилії, у німецькомовних районах Тіроля.
Політичне протистояння виявлялося головним чином у боротьбі між про- і антикомуністично налаштованими громадянами. Італійська компартія була однією із найвпливовіших у Європі. Двічі комуністи ледь не опинилися біля керма держави — у 1948 та 1976 роках. Вони контролювали потужні профспілкові організації та мали численну фракцію у парламенті. Але комуністи ще з 50-х років дистанціювалися від Москви. Їхні ідеологи Тольятті та Берлінгуер стали речниками так званого «єврокомунізму» — варіанту «комунізму з людським обличчям». Як наслідок, ІКП засудила вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину, а контрольовані нею видавництва друкували заборонені в СРСР книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та твори Роя Медведєва. Але в Італії був і потужний ультраправий сектор. Неофашистський Італійський соціальний рух (ІСР) мав парламентську фракцію, контролював одне з об'єднань профспілок, видавництва, студентські та молодіжні організації. Звісно, ІСР намагався дистанціюватися від іміджу тоталітарної організації. Але, і комуністи, і ультраправі були відсунуті від реальних важелів керівництва державою. Це сприяло утворенню екстремістських угруповань, що звинувачували офіційне керівництво відповідних партій в угодовстві, ревізіонізмі та неможливості впливати на державну політику. Саме вони й стали живильним середовищем для виникнення феномену політичного терору в Італії. Ще одним визначальним фактором була тотальна криміналізація італійського суспільства. Корупція, рекет, крадіжки, захоплення заручників і вбивства стали цілком буденною справою в «країні, де народилася мафія»[16].
Політичний терор в Італії розпочав свій кривавий відлік майже відразу по війні. 1946 року постає підпільна воєнізована неофашистська організація «Фастії революційної дії», що на початку 50-х здійснила кілька терористичних актів; проте її вдалося швидко розгромити. Переломним не лише для Італії, але й для всієї Західної Європи став 1968 рік — рік «світової студентської революції». Політизована ліва молодь подолала «психологічний бар'єр», що тримав її у правовому полі, та перейшла до тактики «прямої дії». На відміну від інших країн, в Італії студентські рухи не були ізольовані від ширших суспільних верств. Це дозволило лівим радикалам створити масову базу; їхні осередки з'явилися не лише в університетах, але й на промислових підприємствах. Це обумовило масовість і розмах італійського тероризму. Для італійських правих радикалів 60-ті роки також стали визначальними у виборі насильницьких форм боротьби. У 1969 році в Падуї вийшла книга майбутнього фігуранта судових процесів над терористами, фашиста Франко Фреди «Дезінтеграція системи»[16].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
.svg){kind=small}
