Loading AI tools
український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контр-адмірал З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Володи́мир Олекса́ндрович Са́вченко-Бі́льський (14 липня 1867, с. Олишівка, Чернігівщина — 21 вересня 1955, Абондан, Франція) — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контрадмірал, зі старого козацького роду Савченків-Більських на Чернігівщині; 1919-20 — начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства. Співробітник військових журналів «Табор», «Український інвалід», «За Державність».
| Володимир Савченко-Більський | |
 | |
| Народження: |
14.7.1867. Олишівка, Чернігівська губернія |
|---|---|
| Смерть: |
21 вересня 1955 Абондан, Франція |
| Поховання: | Абондан |
| Військова служба | |
| Приналежність: |  Армія УНР, Українська Держава |
| Рід військ: |  ВМС УНР |
| Звання: |  Полковник по адміралтійству, Контр-адмірал |
| Нагороди: |  |
Народився в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер село в Чернігівському районі Чернігівської області) в українській шляхетській родині. Походив Савченко-Більський зі старовинного козацько-старшинського роду, який веде свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви. За найбільш поширеною версією він 1582 року пішов у Запорізьку Січ, а його син Кіндрат уже звався Савченком-Більським. Онук Микита започаткував гілку роду, яка володіла землями в селі Шаповалівка Борзнянського повіту [1] (тепер Ніжинського району).
За іншою версією шляхтич Сава Більський перейшов з правого берега Дніпра на Лівобережжя, один з його синів Григорій Савич Більський був військовим товаришем Стародубського полку, а його син і внук були сотенними отаманами і тримали маєтність у Шаповалівці[2]. В 1795 році Савченки-Більські були внесені до Списку дворян Новгород-Сіверського намісництва [3], в яке входив Стародубський полк.
Батько Володимира Олександр Григорович Савченко-Більський походив із Шаповалівки, служив чиновником в губернському правлінні в Чернігові, пізніше в Акцизному управлінні в Козельці [4] [5] і мав маєток в Олишівці. Також пишуть, що він був іконописцем.
Мати Володимира Варвара Леонтіївна (1835–1883) [6] [7] походила з давнього козацького роду Суліїв. Її батько Леонтій Стефанович Сулій (Сулієв) служив судовим чиновником у Ніжині, мав чин колезького асесора і володів маєтком у селі Володькова Дівиця Ніжинського повіту.
В XIX столітті окремі представники роду Суліїв були відомі своєю активною громадянською позицією. Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій – входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію[8].
У Володимира було двоє братів, Василь і Євген та сестра Олександра.
Василь був поміщиком в Олишівці, став популярним на Чернігівщині малярем. Після переїзду в 1912 р. до Чернігова[9] служив у Акцизному управлінні [10]. Значно більших успіхів на ниві малярства досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, який став відомим українським художником.
Євген був чиновником, служив на різних посадах, чину не мав[11][12], в деяких метричних записах вказаний у чині колезького реєстратора [13].
Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар'єру. На військовій службі з 1888 р.
Після закінчення у 1893 р. піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку, старшина.
У 1902 р. відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Чорноморському флоті.
У 1907 р. був членом українського гуртка «Кобзарь» у Севастополі.
З 6 грудня 1915 р. — підполковник по адміралтейству.
Навесні 1917 р. — командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу.
Останнє звання у російській армії — полковник по адміралтейству.
Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі.
З 23 грудня 1917 р. призначений директором канцелярії Морського секретарства Центральної Ради у Києві, з 5 січня 1920 р. перебував поза штатом. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському.
Підвищений у ранзі до контрадмірала.
Станом на 19 квітня 1920 р. — начальник Морського генерального штабу УНР.
З травня 1920 р. — командувач Чорноморського флоту.
Станом на 4 серпня 1920 р. — помічник начальника управління Морського флоту УНР. Протягом 19 травня —11 липня 1920 р., 25 липня —17 листопада 1920 р. та з 4 липня 1921 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (до її ліквідації у 1922 р.).
Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі.
По закінченні Першої світової війни (з 1921 року) Володимир Савченко-Більський жив у Тарнові (Польща).
У 1943 р. був одним з ініціаторів формування у складі вермахту Українського визвольного війська.
З 1945 р. жив на еміграції у Франції.
У 1946 році та в період з 1947 по 1955 роки очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри[14].
21 вересня 1955 року Володимир Савченко-Більський помер та похований у французькому місті Абондан[15]. У 1970—1980-х роках перепохований на кладовищі Шалетт-Везін.
Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у таборових виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», альманасі «Літопис Червоної Калини» та ін.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
