Облого́вий ніж (рос.оса́дный нож, осадно́й нож)— термін, що вживається щодо двох видів держакової зброї:
алебарди та глефи на довгому (до 3 м) держаку, споряджені гаком. Призначалися для штурму фортець, уживалися переважно в землях Священної Римської імперії (сучасна Німеччина) до XVIIIст. Наконечники мали широку ріжучу поверхню, на обусі виковувався масивний гак, який давав можливість зачепитися за фортечні стіни, і за допомогою цього знаряддя дертися на них.
«волячого язика»— держакової зброї у вигляді великого ножа, насадженого на коротке дерев'яне руків'я. Термін «волячий язик» є калькою італ.lingua di bue, оскільки уперше він з'явився на території сучасної Італії. Свою назву, отримав, ймовірно, за іншою назвою кинджала чинкведея— «волячий язик» (італ.lingua di bue), що був у вжитку з XVст. і походить, як вважають, від давньоримського паразоніума[1][2][3] (в англійській мові аналогічний кинджал відомий під назвою anelace). Мав деяку схожість зі східноєвропейською совнею. Основна відмінність волячого язика— його широке лезо, що формою являє сильно видовжений рівнобедренний трикутник, хоча міг обладнуватися додатковими гаками або воїн чіплявся за стіни коротким ребром леза.
Окрім того, «Словник Брокгауза і Єфрона» перекладає сполученням «осадно́й нож» французький термін couteau de brèche («ніж для проломів»). Зважаючи на те, що основне значення слова glaive у французькій мові— «меч», а не «глефа», можна припустити, що couteaux de brèche («облоговими ножами») могли звати саме глефи.
