Нікея

Нікея (дав.-гр. Νίκαια, тур. 'İznik') — стародавнє і середньовічне місто в Малій Азії на місці сучасного турецького міста Ізник^[1][2][3]. Засноване у IV ст. до н. е. під назвою Анкор, або ж Гелікор. Вигідно розташоване на березі озера та з суходолу обмежене високими пагорбами, місто мало ідеальні умови для його заселення.

Нікея грец. Νίκαια Координати 40°25′ пн. ш. 29°43′ сх. д. Країна  Туреччина і Roman Asia Minord Туреччина і Roman Asia Minord Адмінодиниця Ізник OSM ↑1273931 ·R (Ізник) Нікея Нікея (Туреччина)  Нікея у Вікісховищі

Історія

Церква святої Софії в Нікеї VI—IX століть

У 316 році до н. е. місто було відбудоване македонським царем Антигоном I Однооким після його зруйнування мізійцями — і перейменоване на Антигонію (дав.-гр. Αντιγόνεια)^[4]. Після поразки Антигона у 301 році до н. е. владу над містом здобув Лісімах, який дав місту нову назву — Нікея (дав.-гр. Νίκαια) на честь своєї дружини Нікеї, дочки Антипатра^[5].

З 288 року до н. е. Нікея перебуває під владою царів Віфінії, які використовували її як столицю (поруч із Нікомедією)^[6][7]. У 74 р. до н. е. місто стає римським.

Особливого значення Нікея набуває за володарювання Костянтина Великого. У 325 в місті відбувся перший Вселенський собор, який затвердив християнський символ віри^[8][9].

Внаслідок зруйнування міста землетрусами у 358, 362 і 368 роках імператору Валенту довелося відбудовувати Нікею.

787-го року у місті проходив Сьомий Вселенський Собор^[10][11][12].

Після поразки візантійців під Манцикертом у 1071, Нікея кілька разів переходила до рук турків-сельджуків і знову поверталася під владу Константинополя. Врешті-решт турки здобули місто 1078 і перетворили його на столицю свого Румського султанату, називаючи Нікею на свій лад — Ізнік (тур. 'İznik')^[13][14].

У 1097 Нікея була взята у спільну облогу хрестоносцями і візантійцями^[15], турки віддали перевагу капітуляції на користь імператора Олексія Комніна. Після здобуття у 1204 році хрестоносцями Константинополя, Нікея перетворилася на столицю нової, Нікейської імперії, першим володарем якої став Феодор I Ласкаріс. Його спадкоємці наполегливо розширювали межі держави і врешті-решт у 1261 р. під орудою Михаїла Палеолога повернули Константинополь, відновивши Візантійську імперію. Нікея знову втратила столичний статус.

З початку XIV сторіччя Нікея жила під постійною загрозою нової турецької навали. У 1328 містом прокотилася хвиля панічних самогубств, що змусило патріарха звернутися до мешканців із спеціальним посланням. Але допомога з боку Константинополя не надійшла і в 1331 Нікея була остаточно захоплена османами^[16]. Вони перетворили її на свою столицю, і як свідчать джерела, вже через 7 років більшість місцевих мешканців сповідувала іслам і розмовляла турецькою.

Остаточно столичний статус Нікея втратила у 1365 році, коли резиденція султана була перенесена до щойно здобутого Адріанополя.

Із сер. IV і до сер. XIV ст. Нікея була також центром митрополії Константинопольського патріархату^[17].

Персоналії

В Нікеї народились астроном Гіппарх, математик та астроном Спорас, поет Парфеній та історик Діон Кассій.

Див. також

• Нікейська імперія
• Перший Нікейський собор
• Другий Нікейський собор

Примітки

1. Haverfield, Francis J. (2020). Ancient Town-Planing. BoD – Books on Demand. с. 27. ISBN 9783752307689.
2. D'Agostini, Monica; Anson, Edward M.; Pownall, Frances, ред. (2020). Alexander's Veterans and the Early Wars of the Successors. Oxbow Books. ISBN 9781789254990.
3. Roisman, Joseph (2012). Alexander's Veterans and the Early Wars of the Successors. University of Texas Press. с. 237. ISBN 9780292735965.
4.  Hugh Chisholm, ред. (1911). Nicaea . // Encyclopædia Britannica (11th ed.). Т. V. 19. Cambridge University Press. с. 640. (англ.)
5. Stefanidou, 2003, 2. Foundation, other names.
6. Stefanidou, 2003, 3. History.
7. DGRG, Nicaea
8. Orlin, Eric, ред. (2015). Routledge Encyclopedia of Ancient Mediterranean Religions. Routledge. с. 285. ISBN 9781134625529.
9. Nelson, Daniel N. (2016). Blind Faith: How Christianity Abandoned God: Part One: the Trinity Doctrine. BookCountry. ISBN 9781463007645.
10. Evans, G. R. (2012). The Roots of the Reformation: Tradition, Emergence and Rupture. InterVarsity Press. с. 99. ISBN 9780830839476.
11. Adrian, Donny Gahral; Arivia, Gadis, ред. (2009). Relations Between Religions and Cultures in Southeast Asia. CRVP. с. 115—6. ISBN 9781565182509.
12. House, H. Wayne, ред. (2019). The Evangelical Dictionary of World Religions. Baker Books. ISBN 9781493415908.
13. Sicker, Martin, The Islamic world in ascendancy: from the Arab conquests to the siege of Vienna, (Greenwood Publishing Group, 2000), 63-64.
14. A.C.S. Peacock and Sara Nur Yildiz, The Seljuks of Anatolia: Court and Society in the Medieval Middle East, (I.B. Tauris, 2015), 72.
15. Foss, 1991, с. 1464.
16. Donald M. Nicol, The Last Centuries of Byzantium, 1261-1453, second edition (Cambridge: University Press, 1993), pp. 169f
17. Foss, 1991, с. 1463—1464.

Джерела

• Нікея // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1143. — 1000 екз.

Посилання

• William Hazlit (1851). Hazlitt, Classical Gazetteer, «Nicæa». The Classical Gazetteer by William Hazlit (Ancient Library). Архів оригіналу за 1 жовтня 2012. Процитовано 8 лютого 2022.
• T. Bekker-Nielsen (2008). Urban life and local politics in Roman Bithynia. The small world of Dion Chrysostomos. Aarhus. Aarhus University Press. Архів оригіналу за 1 березня 2012. Процитовано 8 лютого 2022.
• Çetinkaya, Halûk. Four Newly Discovered Churches in Bithynia [Архівовано 20 листопада 2021 у Wayback Machine.]. Actual Problems of Theory and History of Art: Collection of articles. Vol. 9. Ed: A. V. Zakharova, S. V. Maltseva, E. Iu. Staniukovich-Denisova. Lomonosov Moscow State University/St. Petersburg, NP-Print, 2019, pp. 244–252. ISSN 2312—2129.