Ню (жанр)
жанр, що зображує красу оголеного людського тіла / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Ню (від фр. nu — «оголений», нім. Akt — «акт») — художній жанр у скульптурі, живописі, фотографії та кінематографі, що зображає оголене людське тіло чи якісь його частини та їх інтерпретації. Протягом багатьох століть він є одним з основних жанрів в мистецтві.
Ню | |
Відомий під іменем | Nyu |
---|---|
Зображує | оголеність і людина |
Гештег | nude |
Ню у Вікісховищі |
Зображення оголеного тіла було відомо ще в Стародавньому Єгипті («дочки фараона Ехнатона», розпис XIV ст. до н. е.), а в античній скульптурі, живописі та вазописі воно стало естетичною нормою й втіленням життєвого та художнього ідеалу («Афродіта Мілоська», II ст. До н. е.). У Середньовіччі зображення оголеного тіла в Європі було суворо обмежено небагатьма біблійними сюжетами, наприклад, можна було побачити оголених Адама і Єву в мініатюрах і скульптурі. В епоху Відродження оголене жіноче тіло зображалось в межах міфологічного та алегоричного жанрів (картини С. Боттічеллі, Джорджоне, Тиціана, Лоренцо Лотто, Мікеланджело Буонарроті, Альбрехта Дюрера, Лукаса Кранаха Старшого). У XVII–XVIII ст. відбувається формування ню як жанру. Художники створюють повних життєвої чарівності образи жіночої краси (Д. Веласкес, П. Рубенс, Рембрандт, А. Ватто, Ф. Гоя). В академічному живопису та скульптурі XVII—XIX ст. виформовуються норми ідеальної краси, що ґрунтується на сприйнятті реальної натури через призму класичного мистецтва (античної скульптури, живопису Відродження). При навчанні художників зображення оголеної натури стає обов'язковою програмою, є показником майстерності. У мистецтві рококо, для якого є характерними витончені, граціозні, кокетливі, просякнуті чуттєвістю твори широко поширюється жанр ню (Франсуа Буше, Жан-Оноре Фрагонар). У XIX — на початку XX ст. став складатися реалістичний вигляд живий, звільненої від одягу жінки, спочатку овіяної романтикою (Е. Делакруа, Жан Огюст Домінік Енгр, К. П. Брюллов), а пізніше відвертою, сучасною, зануреною в атмосферу реального, суворого до них буття (Е. Мане, Е. Дега, О. Роден, О. Ренуар). У мистецтві XX ст. класичний гармонічний тип ню отримав більшу свободу емоційного вираження (Арістид Майоль, Коньонков Сергій Тимофійович), пов'язану з пошуком нових художніх засобів.