Loading AI tools
Напрям у європейському мистецтві З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Єгиптизувальний стиль, єгипетський стиль[1], неоєгипетський стиль[2][3], єгипетські мотиви (фр. retour d'Égypte, ретур-д'ежипт[4]) — прояв єгиптоманії, напрям в європейському мистецтві, що використовує елементи мистецтва Давнього Єгипту (один з неостилів). Сплески інтересу до цієї традиції виникали спорадично ще за часів Стародавнього Риму, проте найбільший пік припав на кінець XVIII — початок XIX століть, коли Єгипетський похід Наполеона заново відкрив її для Європи. Єгипетські мотиви стали невіддільним елементом стилю ампір. Наступний важливий сплеск моди припав на початок XX століття і був пов'язаний зі знахідкою гробниці Тутанхамона (1922). Останній раз єгиптоманія торкнулася Європу наприкінці XX століття, коли біля стін Лувру з'явилася скляна піраміда, а на набережній Неви — черговий сфінкс.
| Новоєгипетський стиль | |
 | |
 Новоєгипетський стиль у Вікісховищі |
У вужчому сенсі «Єгиптизувальний стиль» — це третій стиль давньоримського живопису.
Зв'язок Клеопатри з Цезарем (з 48 р. до н. е.), її життя в Римі, а потім Остання війна Римської республіки, завоювання Єгипту і перетворення його в провінцію Римський Єгипет, проведення тріумфу і привезення трофеїв вплинули на появу єгипетських мотивів у Римі. Староєгипетське мистецтво, з його потужною енергетикою, вразило римлян, яким би чужим воно для них не було. Серпневий класицизм з його величністю і тріумфальністю виявився ідеологічно сприйнятливим до форм єгипетського мистецтва, також імперського. Крім того, зі Сходу в Рим активно проникали таємничі культи, в тому числі і єгипетські.
Відомо, що в 43 р. до н. е. на Марсовому полі були зведені храм Ісіди і храм — Серапеум Серапіса, оточені муром, прикрашені обелісками та статуями. Третій район Рима навіть мав назву Isis et Serapis на честь іншого, подвійного храму цим богам. Розкопаний храм Ісіди в Помпеях. Вілла Адріана також несе виразні риси впливу культу Серапіса, туди були вивезені статуї з Каноба. (До речі, коханець Адріана Антиной потонув в Нілі та був пізніше їм обожнений).
Римляни ж ввели звичай, що зберігався тисячоліття — перевозити єгипетські обеліски й статуї та прикрашати ними свої міста. До наших днів в Римі збереглося 13 обелісків (з них 8 — справжні, решта — наслідувальні; див. Список обелісків Риму). А на Капітолійському пагорбі (з XVI ст. біля підніжжя Капітолійських сходів) стояли фігури левів з чорного базальту.
Прояви єгиптоманії ми знаходимо також і в архітектурі, в споруджуваних з нуля спорудах. Найвідоміший приклад — Піраміда Цестія, яка характерна нерозумінням місцевими архітекторами пропорційних принципів справжніх пірамід. Чіткі риси єгиптоманії демонструє Третій стиль давньоримського живопису (т. зв. «Орнаментальний» або «Єгиптизувальний») (наприклад, Будинок Орфея, Вілла Містерій в Помпеях).
У Візантії близько 450 року також відзначається «Єгиптизувальний стиль»[5], але ймовірно, йдеться про якісь елліністичні прояви. В Константинополі на Іподромі з 390 р. стояв давньоєгипетський Обеліск Феодосія.
Епоха Відродження звернула увагу на староєгипетське мистецтво поміж спадщини Стародавнього Риму. Найнаочніші його залишки — римські обеліски, зруйновані в Середньовіччя, були реконструйовані та знову перетворилися на містотворчі елементи (причому часто ці процедури були вельми важкі технічно). Близько 1512 року Джуліо Кловіо (імовірно) виконав мініатюри «Служебник Колона» для кардинала Помпео Колона з явними єгипетськими елементами декору.
Однак образотворчих мотивів було мало, переважно йшло інтелектуальне осмислення. Великий внесок зробили гуманісти, які жадібно вивчали античні тексти. Поджо Браччоліні перевів Діодора, який описує чудеса Єгипту, Ніколо деї Николі — Амміана Марцелліна, який в IV столітті описав свою поїздку до Єгипту і чудеса, що він бачив. 1419 року був знайдений рукопис Гораполлона «Ієрогліфіка», що містила помилкові спроби переведення ієрогліфів. 1517 року Філіпо Фасаніні перевів його. 1463 року Марсіліо Фічіно переклав текст Corpus Hermeticum, який приписується єгипетському мудрецю Гермесу Трісмегісту. 1488 року зображення цього єгиптянина було включено в мозаїчну підлогу Сієнського собору.
Текст і малюнки «ієрогліфіки», а також ієрогліфи, скопійовані з фрізу давньоримського храму в Сан-Лоренцо-фуорі-ле-Мура, були використані в сновидійному романі «Гіпнеротомахія Поліфіла» (1499), який користувався величезною популярністю ще кілька століть і вплинув на багато творів мистецтва. Нова «Ієрогліфіка»(De Infelicitate Literatorum and Hieroglyphica sive de sacris Aegyptiorum litteris commentarii), що являє собою книгу — емблемату, була виконана в 1575 році П'єром Валеріано Больцані, мала зображення ієрогліфів і псевдоієрогліфів в енциклопедичному порядку, із систематизацією для морального і теологічного аналізу природи, і намагалася їх витлумачити символічно. Книга активно цитувалася і копіювалася в наступні епохи[6]. 1531 року була опублікована нова емблемата (Alciati). Загадкові псевдоєгипетські піктограми можна виявити у Леонардо да Вінчі, Андреа Мантеньї, Пінтуріккьо, Джуліо Романо, Альбрехта Дюрера. У портретному живописі «облагороджені» ієрогліфи-символи («дисципліна, стійкість, обережність, розсудливість і сила духу») були використані Себастьяно дель Пьомбо в кам'яному парапеті на його «Портреті Андреа Доріа» (1526) для створення ребуса, який легко читався усіма освіченими людьми того часу, знайомими з зазначеними вище творами.
Ієрогліфічне письмо, хоча спроби розшифрувати його за допомогою тексту Гораполлона були безуспішними, абсолютно зачарувало гуманістів. Багато хто з них вважав єгипетську мову початковою адамічною мовою, яка існувала до Гріхопадіння, чому сприяло зауваження в «Книзі Буття», що Адам дав усім істотам імена (явне свідчення того, що якусь мову він знав). Проєкт відтворення такої мови був нав'язливою ідеєю, від якої гуманісти епохи Відродження та їх наступники не могли відмовитися. Ідея була викладена Леоном Баттістою Альберті у творі «Про архітектуру» (1452), де він припустив, що ієрогліфи були втраченою універсальною мовою[7]. Зображення ієрогліфа-ока можна знайти на його медалі «Автопортрет» (1438) під підборіддям. Те ж саме око можна знайти на реверсі його медальєрного портрета роботи Маттео ді Пасті[8].
Для популяризації Єгипту було важливо, що гуманісти винесли з античних текстів думку про те, що Сім мудреців в давнину були учнями та послідовниками єгипетських жерців (наприклад, Піфагор — Трисмегіста). Наприклад, високо звеличував єгиптян Геродот (Історія II, 77). Завдяки цьому виникла панримська теорія: Єгипет став розглядатися як джерело класичної культури, а етруски та римляни — його прямі нащадки та спадкоємці. Ієрогліфи сприймалися як архетипи платонових символів, тобто уявленнями ідей божественного світу (логосів), вищої форми реальності[7]. Платон і Гермес Трисмегіст розглядалися ними як предтечі Христа, і їх тексти слід було інтегрувати в християнський корпус[9].
_01.jpg)
Великим любителем «Гіпнеротомахії» був філософськи освічений папа Олександр VII. Саме він звернувся до скульптора Лоренцо Берніні з тим, щоб той виготовив для привезеного давньоєгипетського обеліска постамент у вигляді слона, на зразок того, який описується в книзі. Зараз обеліск (1667) стоїть на площі Мінерви в Римі.
В епоху маньєризму (XVI століття) воскрес сфінкс, але у «французькому варіанті»: з піднятою головою і жіночими грудьми, сережками, перлами і натуралістичним тілом. (Відзначимо ще античну різницю між «єгипетськими» левовими сфінксами та «грецькими» — крилатими й жіночої статі). Подібні сфінкси надихалися гротескними фресками Domus Aurea — неронівського палацу, знайденого в XV столітті. Мотив легко було включено до іконографічного корпусу класичних мотивів Арабески, і поширився по Європі за допомогою гравюр в XVI—XVII століттях. Сфінкси прикрашають фрески ватиканської лоджії Рафаеля (1515—1520).
У 1710 році в Палаццо Нуово встановили 5 знайдених на Марсовому полі єгипетських статуй[10], після цього в різних палацах і віллах Італії були створені кімнати в єгипетському смаку[3] (Sala Egizia). Такими є Кабінет папірусів (Gabinetto dei Papiri) у Ватикані, прикрашений Антоном Рафаелем Менгсом та Крістофом Унтербергером, Єгипетський зал в Галереї Боргезе, прикрашений Антоніо Аспруччі в 1770—1782 для розміщення колекції єгипетських статуй[11]. Розкопки на Віллі Андріана в Тіволі, де було багато єгипетських речей, також сприяли підігріву інтересу. Вілла Боргезе має Єгипетські ворота, обеліск Антиноя. Вілла Торріджіано — ворота, статую Осіріса-Антиноя у саду вілли, масонський парк.
Своєрідним посібником по єгипетському стилю стали роботи Бернарда де Монфокона «Антична епоха; з коментарями та гравюрами»(1719) і Клода де Кейлюса «Звід старожитностей єгипетських, етруських, грецьких, римських і галльських»(1752—1768)[2].
Джованні Баттіста Піранезі також дотримувався теорії про примат єгипетської мудрості над античною. Якщо неокласицисти Вінкельман і Лож'є вважали римське мистецтво спадкоємцем грецького, то Піранезі дотримувався наступності: Єгипет → етруски → Рим. В архітектурних фантазіях Піранезі руїни Риму постають повними, в тому числі й статуями фараонів, що автор обґрунтовував в текстових поясненнях. 1760 року він почав проєктувати «Caffee degli Inglesi» на п'яцца-ді-Спанья — інтер'єр оформлений в єгипетському стилі. Ці інтер'єри він опублікував в «Різні види прикраси камінів та інших частин будинків, взяті з Єгипетської та Тосканської архітектури» (1769). «Корпус Піранезі був складений на основі вивчення колекцій кардиналів Альбані, Борджіа і Бембо, зборів єгипетського кабінету Капітолійського музею, а також власних розкопок Піранезі на віллі Адріана. Цей корпус став найвпливовішим джерелом єгипетських мотивів для мистецтва кінця XVIII — поч.XIX ст.»[3]
У Франції традиції Піранезі з'єдналися зі стилем епохи Людовика XVI: і в стилістиці рококо утворилася традиція використання єгипетських елементів в не єгипетській манері, наприклад, в інтер'єрах, внутрішньому декорі й малих архітектурних формах (покої королеви Марії Антуанетти у Версалі й Фонтенбло)[2], у палаці Сансусі у Потсдамі.
У французькому мистецтві сфінкси вперше з'являються в мистецтві Школи Фонтенбло в 1520–30-х роках, і простежуються в епоху бароко та пізнього Регентства (1715–1723). Завдяки французькому впливу сфінкс стає повсюдною садово-парковою прикрасою по всій Європі (Бельведер (Відень), Сан-Сусі (Потсдам), Палац Браницьких (Білосток), Ла-Гранха (Іспанія) і варіант пізнього рококо в португальському Палаці Келуш).
Паперова архітектура Франції також не обійшлася без думок про Єгипет, так, елементи є в проєкті палацу в Сен-Жермен-ан-Ле Булле, а Жан Жак Леке створював фантастичні мікси з використанням єгипетських елементів.
З 1760-х років форма пірамід також була дуже популярна у вигляді зменшених копій — павільйонів — капрізів, які наприкінці XVIII століття повсюдно ховалися в садах і парках, і могли бути також «античними», «готичними» тощо. Моді допомагали полотна Гюбера Робера, які зображували фантастичні єгипетські руїни. 1760 року вперше в маєтку графа Асту в Богателлі в прикрасі садового павільйону були використані фігури сфінксів (на зовнішніх сходах). Герцог Вюртембергський побудував в Замку Монбельяр міст і купальню в єгипетському дусі.
У Парку Монсо (Париж) (1778) Філіпа Егаліте, герцога Шартрського і парку Мопертьюі (В Брі, бл. 1780) маркіза Монтеск'є були поставлені піраміди — «гробниці» з неправдивими могилами й статуями. Важливо, що обидва власники, а також архітектори — Кармонтель і Броньяр були масонами, причому Філіп Егаліте — був Великий магістр ложі «Великий Схід» (див. Історія масонства у Франції). Декоративне оздоблення обох парків було насичене масонською символікою, а самі піраміди використовувалися під час церемоній. Стародавній Єгипет взагалі відігравав велику роль в «міфології» масонів. Зокрема, їх головний герой Хірам, будівельник храму Соломона, ототожнювався з Осірісом і також був убитий. Так, опера Моцарта «Чарівна флейта», насичена масонською символікою, ставилася в «єгипетських» декораціях, хоча місце дії її не визначене.
Піраміда символізувала вічність храму і безсмертя його творця, тому її форма надавалася багатьом похованням. Так, 26 серпня 1792 в пам'ять тих, хто загинув в атаці на Тьюільрі, в саду Тьюільрі була встановлена дерев'яна піраміда, обтягнута тканиною, до підніжжя якої покладали гірлянди з квітів і дубового листя[3].
Сфінкси також були атрибутом неокласичного оздоблення, причому відбулося повернення до спрощеного раннього варіанту, більш схожого на розпис гротесок. Масони вважали їх символом містерій і використовували їх у своїй архітектурі, дивлячись на них, як на варту врат храму. В масонській архітектурі сфінкс — часта деталь декору, наприклад, навіть у варіанті зображення його голови на бланку документів.
У 1770-х роках Джозайя Веджвуд, творець Веджвудської мануфактури, придумав чорну «базальтову» глинокамінну масу, яку назвали «єгипетською».
У Франції класицизм отримав форму ампіру, що на відміну від звичайного класицизму характеризується відмовою від простоти, підвищеною урочистістю, застосуванню не лише елементів доби античності, але й деяких інших епох, наприклад етруських та ренесансних. Староєгипетське мистецтво також увійшло в список джерел натхнення. Всеїдний ампір використовував єгипетські мотиви (квіти папірусів, лотоси, пальми, сфінкси, голови фараонів, скарабеї, кобри, ієрогліфи тощо.)
Увага до єгипетського мистецтва у французьких майстрів (творців ампіру) була пов'язана з інтересом до нього стародавніх римлян — яких Франція тримала за зразок, а також з тим, що під час Єгипетського походу Наполеона 1798—1801 років до Франції попало безліч стародавніх творів. Наполеон не здобув собі там тріумфу — на відміну від 175 французьких вчених, яких він привіз у своєму обозі, і які активно скористалися можливістю задокументувати або відвезти пам'ятники, в тому числі Розеттський камінь. Після їх повернення в сучасній Європі вперше опинилися справжні, а не опосередковані «єгипетські» речі в такій кількості, і єгиптоманія захлеснула світ, змінивши захоплення попереднього покоління «китайщиною». «У Франції єгипетські мотиви стали частиною патріотичної символіки. Вони використовувалися при будівництві об'єктів, для прославлення військового генія Бонапарта»[2].
Книгами зразків для тих, хто бажав слідувати моді, стали 22-томна «Подорож по Верхньому і Нижньому Єгипту» (фр. Voyage dans la basse et la haute Egypte, 1802—1813) Домініка-Вівана Денона і 24-томний «Опис Єгипту» (1809—1813) Франсуа Жомара. Денон, ставши директором Лувру і Севрської мануфактури, виявився впливовою фігурою в насадженні смаків. Видання Денана стало джерелом натхнення для декількох поколінь художників і декораторів. 1809 року також був опублікований альбом гравюр «Єгипетські пам'ятники» англійця У. Р. Хемілтона. (Англійці виправдовували свою єгиптоманію Битвою на Нілі, де Нельсон розбив Наполеона).
Зразкам Денона слідували такі архітектори, як Шарль Персьє, П'єр Фонтен, Д.Робертс, Д.Бономі Молодший і ін.
_(cropped).jpg)
.jpg)
.jpg)
Єгипетські мотиви класицизму проникали в російське мистецтво (єкатерининський класицизм), що прагне не відставати від моди. Головними їх розповсюджувачами в період царювання Катерини Великої — великий князь Павло Петрович, що схилявся до масонства, і видний масон Олександр Сергійович Строганов. Єгипетсько-масонські елементи знаходяться в споруджених за їх наказом спорудах. «Масонство, що поширювалося, в містиці та складній символіці якого важливе місце отримали єгипетські божества Осіріс і Ісіда й інші мотиви, вплинуло на садово-паркову та похоронну архітектуру. Вивчені об'єкти свідчать про переважання на ранній стадії проявів стилю «елінізуючої» тенденції. Причина цього криється, найімовірніше, в тому, що російські архітектори знайомилися зі зразками цього стилю в Європі, перш за все, в Італії»[2].
Також єгипетськими мотивами характеризується доба високого класицизму, який є місцевою інтерпретацією французького ампіру. Ампір у Російській імперії хронологічно відстає від французького ампіру. У ті часи в архітектурі використовувалися такі мотиви, як піраміди, пілони, лотосоподібні колони, обеліски, сфінкси тощо. У цей період співіснують дві тенденції використання єгипетських форм і мотивів: їх «елінізуюча» інтерпретація (наприклад, проєкт мавзолею Павла I) і зведення об'єктів в справжньому «єгипетському стилі»[2].
З єгипетськими мотивами продовжує працювати Вороніхин, тим більше, що в 1800—1811 роках його покровитель Строганов стає президентом Академії мистецтв. В Павловську він після пожежі в 1803 році оформляє Єгипетський вестибюль Чарльза Камерона. Збереглися дві його фігури «єгиптянок з чашами» (Павловськ, Ермітаж). 1832 року в Петербурзі були встановлені справжні сфінкси Аменхотепа III (Сфінкси на Університетській набережній), насилу доставлені з Єгипту.
У 1830-ті р. архітектор М. Ю. Єфімов після поїздки в Єгипет написав теоретичний трактат про вплив єгипетського архітектурного ордера на давньогрецькі. В літературі ознакою інтересу до теми є твори Пушкіна («Єгипетські ночі», «Клеопатра»). Зберігся портрет великої актриси Семенової в ролі Клеопатри пензля Кіпренського.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Імператорські постачальники, зрозуміло, підхопили нову моду. Єгипетські мотиви зустрічаються у таких майстрів, як Жорж Жакоб (меблі), П'єр-Філіп Томір (бронза), севрська порцелянова мануфактура. Приклад найкращих майстрів французької імперії наслідували дрібніші майстри та інші країни. Ампір є прикладом стилю, в якому єгипетські мотиви поширилися максимально широко в дрібну пластику, в порівнянні з попередніми й наступними стилями. Квітки папірусів, лотоси, пальми, сфінкси, голови фараонів, скарабеї, кобри, ієрогліфи зустрічаються в меблях, посуді, годинниках, канделябрах тощо.
В Кусково зберігається севрський «Єгипетський сервіз» (1807), подарунок Наполеона російському імператору в пам'ять про Тильзітський мир, він прикрашений розписами, створеними по гравюрах книги «Подорож по Верхньому і Нижньому Єгипту».
_01_by_shakko.jpg)
_by_shakko.jpg)
_01.JPG)
.jpg)
Епоха історизму, з прискіпливішою уважністю до історичної достовірності, також звертала увагу на єгипетські мотиви, набагато менше їх стилізуючи, ніж це було в попередні епохи. Дешифрування ієрогліфів в 1822 році підігріло інтерес до «істинного» відкриття Єгипту і його історії. У живописі стиль орієнталізм тяжіє до максимально «реалістичного», але при цьому романтизує зображенню Сходу.
Популярності допомагали наукові відкриття (Огюст Марієтт), будівництво Суецького каналу (1869), розкопки Амарни (1887), художні твори («Роман з мумією» Теофіля Готьє, опера Верді «Аїда», 1871, тощо.). Ідейна основа єгипетського стилю змінилася — він помітно демократизувався. «Це вже не стиль державної міці, а стиль ґрунтовності буржуазії. Він привертає ефектом стабільності та надійності, котрий — виробляє статична масивність форм. Єгипетські елементи та декор використовуються в архітектурі промислових і нежитлових будівель, призначених для великої кількості людей»[2].
У Російській імперії також виникає наукова школа єгиптології. З 1825 в Петербурзі починає складатися єгипетська колекція оригіналів — при Петербурзькій Академії наук влаштовується «Єгипетський музеум», приміщення для якого було відведено в першому поверсі східного крила Кунсткамери. Першою давньоєгипетською скульптурою, придбаною Ермітажем, була монументальна статуя богині Сохмет-Мут, привезена в 1837 Норовим з храму богині Мут у Фівах і спочатку знаходилася в Академії Мистецтв[4].
У 1840 опублікована книга «Подорожі по Єгипту і Нубії в 1834—1835 Авраама Норова». Працюють такі вчені, як Володимир Голенищев, Оскар Лем, Борис Олександрович Тураєв Борис Тураєв.
Маріус Петіпа в 1862 створив свій перший балет з декількох дій «Дочка фараона» для царського імператорського театру. Це була неймовірна фантазія на єгипетські теми, в якій оживають мумії та отруйні змії.
.jpg)
На початку XX ст. в архітектурі під впливом модерну набуває поширення ретроспективна течія в основі якої полягає вільна інтерпретація одного з історичних архітектурних періодів, причому вибір не обмежується академічними стилями такими як ренесанс, бароко, класицизм, готика, але й звернення до архітектури сходу, у тому числі й давнього сходу, вернакулярній архітектурі різних народностей. У цьому русі широке застосування отримує і стародавня єгипетська архітектура: «„єгипетський стиль“ застосовується в будівництві самих різних за призначенням об'єктів: кінотеатрів, коледжів, бібліотек і музеїв, заводів і фабрик, в'язниць; синагог і масонських лож. Строгі, масивні, монументальні форми використовуються у всіх областях архітектури та інтер'єру. Водночас єгипетські цитати надають будівлям і інтер'єрам оригінальність і барвистість»[2]. Також єгипетські елементи використовується у відповідних зверненнях до доби ампіру (неоампір або неокласицизм).
Інтер'єри повністю оформляються в цьому стилі або використовуються лише його основні елементи, в поєднанні з рисами інших стилів.
Успішне виконання Сарою Бернар ролі цариці Клеопатри в п'єсах Сарду і Шекспіра, роман А. Франса та опера Массне «Таїс» також підігріли інтерес до Єгипту.
Інтерес до Єгипту у Російській імперії певною мірою був пов'язаний і зі світоглядними пошуками у тому числі й з містицизмом (як це раніше було в Стародавньому Римі та при масонах — колишня імперська величавість Єгипту виявилася вже не такою затребуваною). Ці пошуки видно з творів В. Соловйова та В. Розанова, робіт художників А. Н. Бенуа, М. Чюрльоніса («Соната пірамід»)[2]. 1908 року було поставлено балет А. Аренського «Єгипетські ночі». 1916 року Брюсов видав стилізоване продовження поеми Пушкіна «Єгипетські ночі». Бальмонт наприкінці 1909 відвідав Єгипет, написавши серію нарисів, які склали згодом книгу «Край Озіріса» (1914)
Єгипетські мотиви зустрічаються в будівлях Чернігова, Троупянського, Шехтеля.
Відкриття гробниці Тутанхамона в 1922 році викликало неймовірний сплеск єгиптоманії. «Єгипетський стиль міцно укорінився в ар-деко, використовувався в архітектурі, меблях, ювелірних прикрасах, в одязі, позначився на мистецтві книжкової ілюстрації та театральних декораціях»[2]. Жінки навіть почали стригти волосся під єгиптянок.
Попри високу популярність модернізму у Радянському союзі ретроспективна течія також знаходить застосування. Так єгипетський стиль знайшов застосування у мавзолеї В. І. Леніна. У переможному проєкті (арх. О. Щусєва) форма відповідає функції будівлі — вона подібна єгипетській в масштабі, тобто є класичним варіантом величного меморіалу[2]. У тому ж конкурсі брав участь проєкт, складений Ф. О. Шехтелем в 1924 році — він має вигляд єгипетської піраміди. Більш ранній Пам'ятник Світовому стражданню (1916) Івана Шадра у вигляді піраміди залишився нереалізованим, хоча про здійснення проєкту думали та після революції.
Важливість спадщини архітектури Стародавнього Єгипту в радянську епоху підтверджують проєкти представника авангарду Івана Леонідова (Проєкт Палацу Культури пролетарського району, 1930) і архітектора-новатора Олексія Душкіна (станція метро «Кропоткинська»), який побудував підземне «місто сонця»[2]. Євген Шервинський, використовуючи єгипетські теми ар-деко, створює інтер'єри гуртожитку в Тюфелевому гаю (не збереглися).
Протягом 1930-х років відбувалися пошуки радянського стилю в архітектурі. Рішенням партійного керівництва, як основа для такої архітектури була вибрана добуржуазна архітектура Російської імперії стилів високого класицизму та бароко, а також італійського ренесансу. Серед різного роду ампірних елементів широке застосування знайшли й елементи єгипетської архітектури.
Як і в попередні епохи, як військові монументи радянського періоду, велику популярність мали обеліски. Також «у радянську епоху радикально змінилися ідеологічні завдання мистецтва, головною метою якого стало уславлення революції, її героїв і вождів. Революція представлялася подією всесвітнього масштабу, що неминуче висунуло на перший план монументальність як стильову домінанту. Це насамперед позначилося на вигляді Москви. Пам'ятники радянської епохи повинні були нести ідею величі та вічної пам'яті. Актуальність обеліска і піраміди виступила на тлі пошуків нової символіки, відмінної від християнської. Під революційний пам'ятник був пристосований обеліск („Обеліск свободи“, 1918), який отримав широке поширення через простоту, лаконічність й виразність свого способу»[2]. Пам'ятник-обеліск в Олександрівському саду, поставлений до 300-річчя дому Романових, був перероблений на честь героїв революції.
З 1990-х років в Одесі єгипетський стиль набув невеликого поширення. У Аркадії було споруджено нічний клуб «Луксор» (розібрано у 2014 році), споруджено особняк на вул. Купріна, 5, магазини на Люстдорфській дорозі, 140в корпус 1.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
