Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Лю́тня — родина різноманітних старовинних музичних інструментів поширених в Європі та Малій Азії зі стародавніх часів.
.jpg) | |
| Класифікація | струнні музичні інструменти, струнні щипкові інструменти, хордофон |
|---|---|
| Класифікація Горнбостеля-Закса | 321 |
| Подібні інструменти | |
 Лютня у Вікісховищі | |
Європейська лютня — щипковий струнний музичний інструмент з ладами на грифі й овальним корпусом. Слово «лютня» ймовірно походить від араб. al‘ud, «дерево», хоча нещодавні дослідження Екхарда Нойбауера[1] доводять що ‘ud просто є арабізованим варіантом перського слова rud, що має значення струни, струнного інструменту, або лютні. Водночас Джанфранко Лотті вважає[2], що «дерево» було зневажливим терміном в ранньому ісламі, у зв'язку із забороною ним будь-якої інструментальної музики.
Виконавець на лютні називається лютністом, а виробник лютнярем.
Лютні виготовляються майже цілком з дерева. Дека, зроблена з тонкого листа деревини (як правило ялини) має овальну форму. У всіх типах лютні дека містить одинарну або іноді потрійну розетку замість звукового отвору. Розетки як правило багато декоровані.
Корпус лютні збирають з окремих ребер твердого дерева (клен, вишня, ебоніт, червоне дерево і ін.). На відміну від більшості сучасних струнних інструментів гриф лютні вмонтовується на одному рівні з декою і не нависає над нею. Шийка лютні як правило виготовляється з легкого дерева з покриттям з ебоніту.
Походження лютні достеменно невідомо. Різні варіанти інструменту використовувалися з давніх-давен в культурах Стародавнього Єгипту, Хеттського царства, Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, Болгарії, Османської імперії, Китаю, Кілікії. На початку VII століття схожі за формою варіанти лютні з'явилися в Персії, Вірменії, Візантії та Арабському халіфаті. У VI столітті, завдяки болгарам, лютня з короткою шийкою поширилася по всьому Балканському півострові, а в VIII столітті була принесена маврами в культури Іспанії та Каталонії, таким чином витіснивши домінуючі до цього в Середземномор'ї лютні з довгою шийкою, пандуру і цитру. Історія останніх на цьому, однак, не закінчилася: на їх основі виникли італійська гітара, колашоне і кітарроне.
На стику XV, XVI і століть багато іспанських, каталонських та португальських лютнярів поряд з лютнею стали використовувати віуелу де мано («ручну віуелу»), інструмент, який за формою близький до віоле да гамба і чий лад відповідає строю лютні. Віуела під назвою «віола да мано» надалі поширилася на територіях Італії, що перебували на той час під владою Іспанії, особливо в Сицилії, Неаполітанському королівстві і папській державі часів Папи Олександра VI. Можливо, найважливішим «перевалочним пунктом» між мусульманською та європейською християнською культурами в даному випадку слід вважати саме Сицилію, куди лютня була принесена візантійськими або, пізніше, сарацинськими музикантами. У зв'язку з тим, що ці співаки-лютнярі служили придворними музикантами в період, що склався після відродження на острові християнства, лютня частіше, ніж будь-які інші музичні інструменти, зображена на розписі стель побудованої в 1140 році у церкві Каппелла Палатіна (Палермо, Італія), заснованої норманським королем Рожером II. До XIV століття лютня вже поширилася по всій території Італії і змогла з Палермо проникнути в німецькомовні країни, ймовірно, завдяки впливу, який чиниться на культури сусідніх держав династією Гогенштауфенів. Середньовічні лютні мали чотири або п'ять парних струн. Звукодобування здійснювалося за допомогою плектра. Розмір лютень варіювався: існує документальне підтвердження того, що до кінця епохи Ренесансу, налічувалося до семи розмірів (виключаючи басову лютню). Очевидно, в Середньовіччі лютня в основному використовувалася для акомпанементу. Кількість музичних партитур, написаних до початку XVI століття, що збереглися до наших днів, яку з великою впевненістю можна віднести до творів спеціально для лютні — надзвичайно мало. Швидше за все, це пояснюється тим, що в Середньовіччі і на початку епохи Ренесансу лютневий акомпанемент мав імпровізаційний характер, що не вимагає нотного запису. В останні десятиліття XV століття, лютнярі поступово відмовилися від використання плектра на користь пальцевого способу гри придатнішого для виконання поліфонічної музики. Кількість парних струн збільшилася до шести і більше. У XVI столітті лютня стала головним сольним інструментом свого часу, однак продовжувала використовуватися і для акомпанементу співакам. До кінця Відродження кількість парних струн зросла до десяти, а в епоху бароко досягла чотирнадцяти (іноді доходячи до дев'ятнадцяти). Інструменти, що налічують до 26-35 струн, зажадали зміни самої структури лютні. На момент завершення історія розвитку інструменту архілютня, теорба і торбан мали подовжувачі, вбудовані в основну колкову головку, що створювало додаткову резонуючу довжину басових струн. Людська долоня нездатна охопити чотирнадцять струн для грифа, і тому басові струни були навішані поза грифом і ніколи не затискалися лівою рукою.
В епоху бароко функції лютні були в значній мірі обмежені акомпанементом бассо контінуо, і поступово вона була витіснена в цій іпостастії клавішними інструментами. Починаючи з XIX століття, лютня практично вийшла з ужитку, але кілька її різновидів продовжували існувати в Німеччині, Швеції та Україні.
Середньовічні лютні були інструментами з 4 або 5 струнами, на яких грали пером в якості медіатора. За відсутності письмових записів середньовічної музики, встановити стрій інструмента важко.
Ренесансова тенерова лютня була налаштована по інтервалам кварти між усіма струнами, крім третьої та четвертої, що були налаштовані між собою у мажорну терцію. Тенерова 6-струнна лютня, зазвичай була налаштована номінально в Соль (до XX століття не було стандарту висоти тону) по найнижчій струні. Стрій мав такий вигляд — (G'G) (Cc) (FF) (AA) ( dd) (g) від найнижчої струни до найвищої. На гітарі твори для ренесансної лютні можна грати, налаштував третю струну на пів тону вниз, маючи такий стрій E, A, d, f#, h, e'.
Для лютні з більш, ніж шістьма струнами додавали струни нижче за звучанням і використовували їх у якості додаткових басових нот. Тому для 8-хорової лютні справедливий стрій (D'D) (F'F) (G'G) (Cc) (FF) (AA) (dd) (g) від найнижчої до найвищої.
Для 10-хорової — ( C'C) (D'D) (E ♭ 'E ♭) (F'F) (G'G) (Cc) (FF) (AA) (dd) (g).
Якщо твір вимагав інший стрій лютні, то рукописи містили інструкції для гравця, наприклад, 7e chœur en fa = "Сьомий хор (пара струн) у fa" (= F в стандартній гаммі C).
Архілютні, що збереглися, за розміром варіюють від альтів до великих тенорів. У більшості струни мають довжину 58-59 або 66-67 см на основному грифі[3]. Альтові інструменти налаштовували таким чином: G'-A'-B'-C-D-E-F-G-A-d-g-b-e'-a '; тенора - трохи нижче: F'-G'-A'-B'-C-D-E-F-G-c-f-a-d'-g '[3]
Перша частина XVII століття була періодом значного розмаїття в налаштуванні лютні, особливо у Франції. Однак приблизно до 1670 р. схема, відома сьогодні як «барокова» чи «мінорна», стала нормою, принаймні у Франції, у Північній та Центральній Європі. Відомий стрій 13-струнної барокової лютні найпліднішого композитора німецької лютневої барокової музики Сильвіуса Леопольда Вайса у строї (A ″ A ') (B ″ B') (C'C) (D'D) (E'E) (F'F) (G 'G) (A'A') (DD) (FF) (AA) (d) (f)[4].
Сучасні лютністи налаштовують свої інструменти від А = 392 до 470 Гц, залежно від типу інструменту, на якому вони грають, репертуару, висоти звуку інших інструментів в ансамблі і таке інше.
Італія
Англія
Італія
Франція
Німеччина
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
