Лепонтійська мова

Лепонтійська мова — мертва континентальна кельтська мова, на якій говорили на частині терену Реції і Цизальпійської Галлії (сьогоденна Північна Італія) у 550 — 100 р. до Р.Х.. Письмові пам'ятки лепонтійської мови, знайдені в районі навколо Лугано, Швейцарія, і озер Комо і Лаго-Маджоре Італія.

Лепонтійська мова
Поширена в	Італія, Швейцарія
Носії	0 осіб
Писемність	абетка Лугано
Класифікація	Індоєвропейська сім'я Кельтська група Континентальні кельтські мови
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-3	xlp

Класифікація

Леопонтська абетка

Розповсюдження леопонтійської мови

Щодо місця лепонтійської мови у кельтській групі у вчених немає повної згоди: так, Й. Ф. Ешка вважає його діалектом галльської мови^[1], в той час як Патриція де Бернардо-Штемпель вважає, що найраніші пам'ятки, які традиційно відносять до лепонтійської, є одним з протокельтських діалектів.

Лепонтійска мова відома за кількома написами, створеними за допомогою абетки Лугано — однієї з італійських абеток, що має походження від етруської.

Лепонтійці були асимільовані спочатку галлами при заселенні тими долини річки По, а потім — римлянами, з поширенням влади Риму над Цизальпійську Галлію наприкінці II-початку I століття до Р. Х..

Раніше оскаржувалася приналежність всіх цих написів до кельтських мов; вважали що багато (зокрема, всі без винятку найдавніші) написані на якійсь індоєвропейській, але не кельтській мові, спорідненій лігурійській. Пропонувалося вважати лепонтійську некельтською мовою, а кельтські написи відносити до Цизальпійської галльської. Після робіт М. Лежена встановилася нинішня точка зору на лепонтійську як окрему кельтську мову. В останні роки з'явилося думка, що лепонтійська є діалектом галльської (тут, правда, слід пам'ятати, що саме поняття «галльська мова» є вельми розпливчастим і включає, ймовірно, безліч різних діалектів, до того ж зафіксованих в різний час).

Назва «лепонтійська мова» походить від племені лепонтіїв, які займали частину території стародавньої Реції, а саме область на кордоні сьогоденної Італії і Швейцарії. Проте багато кельтологів використовують цю назву для всіх кельтських діалектів древньої Італії. Таке вживання заперечується тими, хто вважає лепонтіїв древнім населенням цих місцевостей, відмінним від тих «галльських» племен, що перейшли через Альпи вже в історичний час.

Найдавніші лепонтійські написи датуються V століттям до Р. Х.. : напис з Кастелетто-Тічино датується VI ст. до Р. Х., а з Сесто-Календе — ймовірно, навіть VII ст. до н. е.. Творців цих написів сьогодні іноді ідентифікують з носіям культури Голасекка, яку деякі вважають кельтською. Час вимирання лепонтійської мови визначається тільки по відсутності пізніх пам'ятників.

Лінгвістичні особливості

Лепонтійська багато в чому представляє дуже архаїчний етап розвитку кельтських мов: у ній, ймовірно, зберігається (у вигляді фрикативного) індоєвропейське */p/ між голосними (зникла в цій позиції у всіх інших кельтських мовах), засвідчена архаїчна форма перфекту від деномінатівних дієслів на */- tu/ (karnitus). З іншого боку, лепонтійська має інновації: найпомітніша - перехід *k^w в p (як у галльській і бритських мовах): latumarui sapsutaipe 'Латумару і Сапсуте' (пор. лат. -que 'й', кельтіберійське -Cue).

Примітки

1. Eska, JF. 1998. The linguistic position of Lepontic. Proceedings of the 24th Annual Meeting of the Berkeley Lingustic Society.

Ресурси Інтернету

• Free, online lexicon of Lepontic MediaWiki

Література

• De Marinis, R.C. (1991). "I Celti Golasecchiani". In Multiple Authors, I Celti, Bompiani.
• Eska, J. F. (1998). "The linguistic position of Lepontic". In Proceedings of the twenty-fourth annual meeting of the Berkeley Linguistics Society vol. 2, Special session on Indo-European subgrouping and internal relations (February 14, 1998), ed. B. K. Bergin, M. C. Plauché, and A. C. Bailey, 2–11. Berkeley: Berkeley Linguistics Society.
• Eska, J. F., and D. E. Evans. (1993). "Continental Celtic". In The Celtic Languages, ed. M. J. Ball, 26–63. London: Routledge. ISBN 0-415-01035-7.
• Gambari, F. M., and G. Colonna (1988). Il bicchiere con iscrizione arcaica de Castelletto Ticino e l'adozione della scrittura nell'Italia nord-occidentale. Studi Etruschi. 54: 119—64.
• Koch, John T. (2006). Celtic Culture: A Historical Encyclopedia. ABC-CLIO.
• Lejeune, M. (1970–71). Documents gaulois et para-gaulois de Cisalpine. Études Celtiques. 12: 357—500.
• Lejeune, M. (1971). Lepontica. Paris: Société d'Éditions 'Les Belles Lettres'.
• Lejeune, M. (1978). Vues présentes sur le celtique ancien. Académie Royale de Belgique, Bulletin de la Classe des Lettres et des Sciences morales et politiques. 64: 108—21.
• Lejeune, M. (1988). Recueil des inscriptions gauloises: II.1 Textes gallo-étrusques. Textes gallo-latins sur pierre. Paris: CNRS.
• Pisani, V. (1964). Le lingue dell'Italia antica oltre il latino (вид. 2nd). Turin: Rosenberg & Sellier.
• Prosdocimi, A.L. (1991). "Lingua e scrittura dei primi Celti". In Multiple Authors, I Celti, pp. 50–60, Bompiani.
• Tibiletti Bruno, M. G. (1978). "Ligure, leponzio e gallico". In Popoli e civiltà dell'Italia antica vi, Lingue e dialetti, ed. A. L. Prosdocimi, 129–208. Rome: Biblioteca di Storia Patria.
• Tibiletti Bruno, M. G. (1981). "Le iscrizioni celtiche d'Italia". In I Celti d'Italia, ed. E. Campanile, 157–207. Pisa: Giardini.
• Whatmough, J. (1933). The Prae-Italic Dialects of Italy, vol. 2, "The Raetic, Lepontic, Gallic, East-Italic, Messapic and Sicel Inscriptions", Cambridge, Massachusetts, Harvard University Press