Кириченко Олексій Іларіонович

Кириче́нко Олексі́й Іларіо́нович (рос. Алексе́й Илларио́нович Кириче́нко, 25 лютого 1908(19080225), Чорнобаївка (хутор Чорнобаєв), Херсонська губернія, Російська імперія, тепер Білозерський район, Херсонська область, Україна — 29 грудня 1975, Москва, СРСР) — український радянський партійний та державний діяч. Депутат Верховної Ради УРСР 2—4-го скликань. Член ЦК КПУ в 1949—1960 р. Член Організаційного Бюро ЦК КП(б)У у грудні 1949—вересні 1952 р. Член Політбюро-Президії ЦК КПУ у грудні 1949—грудні 1957 р. Член ЦК КПРС в 1952—1961 р. Кандидат в члени Президії ЦК КПРС у червні 1953—липні 1955 р. Член Президії ЦК КПРС у липні 1955—травні 1960 р. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань.

Олексій Іларіонович Кириченко
Олексій Іларіонович Кириченко
7-й Перший Секретар ЦК КПУ
4 червня 1953 — 26 грудня 1957
Попередник	Леонід Георгійович Мельников
Наступник	Микола Вікторович Підгорний
Народився	25 лютого 1908(1908-02-25) Чорнобаївка, Білозерська волость, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	29 грудня 1975(1975-12-29) (67 років) Москва, Російська РФСР, СРСР
Похований	Новодівичий цвинтар
Відомий як	політик, посадова особа
Громадянство	Російська імперія→ СРСР
Національність	українець
Політична партія	КПРС[1]
Звання	Генерал-майор
Нагороди	Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 1 ступеня Медаль «За оборону Сталінграда»
Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кириченко.

Життєпис

Захисники Сталінграду

Народився 25 лютого 1908 в селі Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області. Українець.

Батько — інвалід Першої світової війни — помер у 1915 році від ран і Олексій залишився старшим із 6 дітей у родині. У 1919 році закінчив чотири класи початкової школи й був змушений наймитувати, працювати пастухом. Згодом став робітником на залізничній станції Херсон. Член ЛКСМУ з 1925 року.

У 1927 вступив до Херсонської школи автотракторних механіків, по успішному закінченні якої працював механіком у Херсонській «Кредитспілці».

У 1928 році призначений старшим механіком новоствореного Кустанайського зернорадгоспу (Казахська РСР), а за рік перевівся на таку саму посаду до зернорадгоспу «Червоний Перекоп» Каховського району на Херсонщині. Член ВКП(б) з 1930 року.

У 1931—1936 роках навчався заочно в Азово-Чорноморському інституті інженерів-механіків соціалістичного землеробства, отримав диплом 1-го ступеня інженера-механіка. Після закінчення інституту працював викладачем автосправи та завідувачем навчальної частини Охтирського технікуму механізації сільського господарства (Сумська область).

З березня 1938 року працював в апараті ЦК КП(б)У: інструктор відділу науки, відповідальний організатор відділу керівних партійних органів ЦК КП(б)У. З липня по грудень 1939 року — завідувач сектору кадрів судових і прокурорських органів відділу кадрів ЦК КП(б)У. З грудня 1939 по 1941 рік — завідувач транспортного відділу ЦК КП(б)У.

7 травня 1941 — 21 січня 1944 року — секретар ЦК КП(б)У з промисловості.

У роки німецько-радянської війни 1941—1945 — член Військової Ради Південно-Західного, Сталінградського, Донського, Південно-Східного, Південного та 4-го Українського фронтів, генерал-майор інтендантської служби.

21 січня 1944 — липень 1945 року — секретар ЦК КП(б)У по кадрах. Одночасно з березня по липень 1945 року — начальник Управління кадрів ЦК КП(б)У.

23 липня 1945 — 9 січня 1950 року — 1-й секретар Одеського обласного і міського комітетів КП(б)У.

16 грудня 1949 — 4 червня 1953 року — 2-й секретар ЦК КП(б)У.

4 червня 1953 — 26 грудня 1957 року — 1-й секретар ЦК КПУ. Під час перебування на посту керівника республіканської Комуністичної партії значно зріс відсоток українців серед членів КПУ (бл. 60 % загального складу), розпочався короткий період політичної «відлиги», використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості, скасування цензури тощо).

17 грудня 1957 — 4 травня 1960 року — секретар ЦК КПРС. На цій посаді він курував КДБ, був замовником вбивства Степана Бандери.

12 січня — 15 червня 1960 року — 1-й секретар Ростовського обласного комітету КПРС.

У червні 1960 — 1962 року — на господарській роботі: директор дизельного заводу, директор Пензенського науково-дослідного інституту приладобудування.

З 1962 року — на пенсії.

Помер 29 грудня 1975. Похований у Москві.

Сім'я

• дружина — Кириченко Євдокія Мойсеївна (1906—1984)
• син — Кириченко Юрій Олексійович (1936—2017), дипломат
• невістка — Гречко Тетяна Андріївна (1927—2002), донька маршала Андрія Гречка

Звання

• бригадний комісар
• генерал-майор інтендантської служби (20.12.1942)

Нагороди

• чотири ордени Леніна (1.04.1943, 23.01.1948, 26.04.1957, 24.02.1958)
• два ордени Червоного Прапора (17.09.1943)
• орден Кутузова ІІ ст. (19.03.1944)
• медаль «За оборону Сталінграда»
• медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 1-го ст.
• медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• медалі

Примітки

1. https://books.google.com.ar/books?id=RnKlDAAAQBAJ&lpg=RA3-PA1951&ots=O8P9Hevjc7&dq=Oleksy%20Kyrychenko&pg=RA2-PA1880#v=onepage&q=Oleksy%20Kyrychenko&f=false

Джерела та література

• Кириченко Алексей Илларионович // Большая советская энциклопедия. Изд. 2-е. Т. 51. М.: Большая советская энциклопедия, 1958. С. 152.
• Кириченко Олексій Іларіонович // Комуністична партія України: з'їзди і конференції / В. Ф. Солдатенко, І. Ф. Курас, Ю. І. Шаповал [та інш.]. Київ: Україна, 1991. 478 с.
• Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки. 1918—1991. Киів: Генеза, 2005. 368 с.
• Секретарь ЦК КПСС Алексей Илларионович Кириченко // Правда. 1957. 22 декабря.
• Сушков А. В. Президиум ЦК КПСС в 1957—1964 гг.: личности и власть. Екатеринбург: УрО РАН, 2009. 386 с. [Архівовано 15 Лютого 2016 у Wayback Machine.] [Архівовано 16 Лютого 2016 у Wayback Machine.]
• Табачник Д. В., Шаповал Ю. І. Кириченко О. І.: Штрихи до політичного портрета першого секретаря ЦК Компартії України в 1953—1957 рр. Киів: Ін-т історії АН УРСР, 1990. 22 с. [Архівовано 1 Грудня 2020 у Wayback Machine.]
• Табачник Д. В., Шаповал Ю. І. О. І. Кириченко: історія однієї політичної долі // Український історичний журнал. 1990. № 5. С. 87—97.
• Табачник Д. В., Шаповал Ю. І. Син свого часу. О. І. Кириченко і його доля // Радянська освіта. 1990. 9 січня.
• Шаповал Ю. І. Злет і падіння Олексія Кириченка // Під прапором ленінізму. 1990. № 19. С. 59—63.
• Шаповал Ю. І. Вождь з характером. Виповнюється 100 років із дня народження Олексія Кириченка — першого українця, який очолив КП(б)У // День. 2008. 1 березня (№ 39). [Архівовано 24 Вересня 2015 у Wayback Machine.]
• Шаповал Ю. І. Кириченко Олексій Іларіонович [Архівовано 17 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 301. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Шаповал Ю. І. Кириченко Олексій Іларіонович [Архівовано 18 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.

Посилання

• Кириченко Олексій Іларіонович [Архівовано 18 Листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.