Loading AI tools
нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який регулює загальносуспільні відносини, шляхом встановлення правил З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Зако́н (англ. law, англ. act, нім. Gesetz n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим органом влади), або безпосередньо народом.
Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.
Закони регулюють приватну і публічну сфери суспільних відносин: найважливіші питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структуру і організацію державної влади, закріплюють правове становище фізичних і юридичних осіб, відносини між ними.
Законотворча діяльність Верховної Ради України на сьогоднішній день[коли?] налічує понад 172 650 законів[джерело?].
Закон можна розуміти в широкому і вузькому значеннях.
У вузькому (формальному) значенні закон — це акт, що виходить від законодавчого органу країни, прийнятий відповідно до встановленої процедури і має вищу юридичну силу.
У широкому, закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм; прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом. Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.
Закон в Україні є основною формою правового регулювання суспільних відносин. Саме він може надати інструменти, щодо прогресу права та оновлення. Його компетенція дуже широка, наприклад: регулювання всіх питань, що стосуються державного устрою суспільства, основних прав і свобод громадян, оподатковування, грошової емісії, юридичної відповідальності, оголошення надзвичайного стану, воєнних дій, державної безпеки, атомної енергетики, правового статусу громадських організацій, органів місцевого самврядування, юрисдикційних повноважень, правоохоронних органів. Інші питання є сферою факультативної компетенції, тобто мають регулюватися не тільки законами, а й іншими нормативно-правовими актами (указами, постановами тощо).
Докладніше: Законодавчий процес
Створення закону має пройти певну процедуру, особливий порядок прийняття закону є також однією з його ознак. Процедуру розроблення та прийняття законів називають законодавчим процесом, який має складатися з певних етапів, порядок прийняття законів України визначає Конституція України та Закон України «Про Регламент Верховної Ради України».
Основні стадії законодавчого процесу — це законодавча ініціатива, обговорення законопроєкту у ВР України, прийняття законопроєкту у 3 читаннях, підписання законопроєкту Президентом України.
Президент протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону повинен підписати його, беручи до виконання та офіційно оприлюднити або ж повертає закон зі своїми пропозиціями до Верховної Ради для повторного його перегляду. Якщо ж у встановлений строк Президент України не повернув закон, його вважають схваленим, має бути підписаним та оприлюдненим.
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Більшість авторів[джерело?] як основну класифікацію законів наводить поділ законів на конституційні та звичайні (поточні). Однак, при цьому, критерії для цієї класифікації зазначаються різні: юридична сила[2], ступінь значущості для життя суспільства[3], значення і місце в системі законодавства.
Наприклад, вітчизняний науковець О. Ф. Скакун пропонує такі підходи до класифікації законів[4]:
1) За юридичною силою (за значущістю регульованих суспільних відносин): а) Конституційні — законодавчі акти, які виходять із конституції і мають за мету конкретизувати основні конституційні положення шляхом регулювання найважливіших суспільних відносин або внести до неї (конституції) зміни та володіють стосовно інших нормативних актів, окрім конституції, вищою юридичною силою. Вони приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Конституції України. Є конституційні закони двох видів:
2) Звичайні (ординарні) — акти поточного законодавства, що містять найважливіші правові норми певної галузі (підгалузі, інституту) права або вводять у дію (змінюють, скасовують) інші закони й міжнародні договори, наділені вищою юридичною силою стосовно підзаконних актів. Звичайні закони приймаються більшістю конституційного складу Верховної Ради України і підписуються главою держави.
Важливо відзначити, що так і не знайшлося єдиного тлумачення поняття «конституційні закони» та «звичайні закони»:
Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який має найвищу юридичну силу, прийнятий народом шляхом референдуму або від його імені парламентом, що регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян, визначає межі здійснення державної влади і слугує юридичною базою всіх національних форм права (володіє найвищою стабільністю, оскільки має порівняно з іншими нормативними актами найбільш тривалу і постійну дію). Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатися на норми Конституції. Допускається постановлення судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.
2) За часом дії:
Їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів.
3) За ступенем впорядкованості:
4) За обсягом дії:
5) За значенням в механізмі правового регулювання: а) основні — здійснюють первинне правове регулювання суспільних відносин:
б) допоміжні (оперативно — забезпечувальні) — надають чинності іншим законам, міжнародним договорам (їх підтверджують) чи скасовують їх:
6) За суб'єктом прийняття:
7) За територіальним масштабом дії: у федеративній державі — федеральні закони (РФ) і закони суб'єкта федерації; у регіональній унітарній державі — загальнодержавні закони (Італія) і законодавчі акти регіону (політичної автономії) (Сицилія).
В умовах розбудови правової держави на особливу увагу заслуговує класифікація законів за таким критерієм, як їх відповідність закономірностям розвитку суспільних відносин, суспільним потребам та інтересам. За названою підставою можна виокремити такі види законів:
Також, можна виділити особливості деяких інших законів:
Як нормативний акт, закон пройшов тривалий шлях свого становлення й розвитку — від його розуміння як певного правила поведінки людей, встановленого чиєюсь свідомою волею, до визнання закону як акта, що приймається органом законодавчої влади (або ж референдумом), регулює найважливіші суспільні відносини і має вищу юридичну силу. «Закон» потрібно відрізняти від інших споріднених із ним понять — «законодавство» і «законодавчий акт».
Із позиції Скакун О. Ф. можна побачити, що існує два підходи, щодо співвідношення закону і законодавчого акта.
Так, перший підхід визначає, що всі закони є законодавчими актами, але не всі законодавчі акти показують суть законів. Таким чином «законодавчий акт» - це збірне поняття, яке позначає власне закони і акти делегованої законотворчості непарламентських суб'єктів (президента, уряду). Другий підхід не сприймає розчинення закону в понятті «законодавчий акт», а припускає їхнє розмежування внаслідок перебування в субординаційних зв'язках, де закону відведене провідне місце.
У будь-якому разі, законодавчим актом вважається акт делегованого законодавства, який можна тлумачити як «квазізаконом» або «субститутним» (замінюючим) законодавчим актом. Для прикладу, для деяких країн світу (Франція, Велика Британія й ін.) такими законодавчими актами є акти президента, уряду, видані в порядку делегування їм парламентом законодавчих повноважень відповідно до конституції. У Франції — це ордонанси, прийняті урядом; в Італії — законодавчі декрети уряду, декрети президента, що мають силу законів, у Великій Британії — накази, що видаються урядом від імені королеви і Таємної Ради. їх прийняття суворо регламентовано конституціями. За загальним правилом законодавчі акти глави держави або уряду набувають чинності закону лише після їх затвердження парламентом.
Щодо законодавства, то за своє суттю цей термін є складною правовою конструкцією, яка пов'язана та обумовлена цілою низкою економічних, соціальних, правових та інших чинників. Саме з правової точки зору, «законодавство» є узагальнюючим, тобто тісно взаємодіє з категоріями «правовий акт» та «нормативно-правовий акт», оскільки через них воно функціонує та розвивається[7].
Та все ж, слід розрізняти терміни «законодавство» та «закон», адже ці поняття різняться за собою. Закон — це нормативно-правовий акт, а законодавство — це система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються Верховною Радою України та вищими органами виконавчої влади, що регулюють суспільні відносини у цілому або окремі їх види: постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України. Такі нормативно-правові акти приймаються згідно із Конституцією (ст.8 КУ) та чинних законів, не повинні їм суперечити, а навпаки — конкретизувати. Їх сила визначається компетенцією державного органу, який приймає відповідні акти. Найбільш науково обґрунтованим є розуміння законодавства як сукупності законів, але таке розуміння можливе нині виключно на теоретичному рівні. Практично ж терміном «законодавство» (у тому числі Конституцією України) охоплюються як закони, так і основані на них підзаконні нормативні акти[4].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.