Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Жінки у Швеції — статус та права жінок у Швеції вплинули на культуру, релігію та соціальний дискурс, такі як сильний феміністський рух, а також закони, що протягом історії Швеції неодноразово змінювались.
За часів вікінгів жінки мали відносно вільний стан у скандинавських країнах: Швеції, Данії та Норвегії, про що свідчать ісландське право[en] (Ісландська Вільна держава) і норвезькі закони Фростатінгет[en] та Галатінгет[en][1]. Тітка батька, батьківська племінниця та батьківська онука, яку називають «одалквіна» (швед. odalkvinna), всі мали право успадковувати майно покійного[1]. За відсутності родичів-чоловіків, неодружена жінка без сина могла спадкувати посаду як голова сім'ї від загиблого батька чи брата: жінка з таким статусом називалася рингквіна[en], і до одруження мала всі права, що надаються главі сімейного клану (наприклад, вимагати і одержувати штрафи за вбивство члена сім'ї), через що її права дорівнювалися чоловіковим[1]. Після 20-річного віку неодружена жінка, яку називали «маєр» і «мей», досягала повноліття і мала право вирішувати, де мешкати (свобода обирати місце проживання), та вважалася особою, наділеною правами перед суспільним законом (суб'єкт права)[1]. Винятком її незалежності було право на вибір шлюбного партнера, оскільки шлюби, як правило, влаштовувалися кланом[1]. Вдови користувалися таким сао незалежним статусом, як і неодружені жінки.
Жінки мали релігійний авторитет і діяли як жриці (швед. gydja) і оракули (швед. sejdkvinna); були активними в мистецтві як поети (скальди) і майстри рун[en], і як купці та повитухи[2]. Жінки також були активними у військовій справі та керуванні військом: історія про «дівчин щита[en]», деякі археологічні знахідки, такі як войовниця вікінгів Бірки[en] (Бірка), можуть свідчити, що деякі жінки були воїнами[3]. Одружена жінка могла розлучитися і одружитися знову. Було також соціально прийнятним, що вільна жінка може жити разом із чоловіком і мати дітей з ним, офіційно не одружуючись, навіть якщо чоловік одружений: жінка в такому статусі називалася «фріллою» (швед. frilla)[4]. Не було жодного розрізнення між дітьми, народженими всередині або поза шлюбом: в обидвох випадках походження діти мали право успадковувати майно батьків, і для соціального захисту дитини не було «законних» чи «незаконних» дітей[4]. Ці права поступово зникли з місцевих законів після християнізації в XI столітті.
Протягом середньовіччя статус і права жінок коливалися в різних частинах країни, оскільки місцеві повітові закони різнилися залежно від округу. Перша спроба національного законодавства полягала в дотриманні засад Магнуса Еріксона[sv] з 1350 року, що встановлювало один закон для всіх мешканців країни, а також один Міський закон[sv] для міст[4], система, яка знаходилася в законі від Хрістофера[en] (Хрістофер III) з 1442 р.[5]. Від 1350 р. громадянський статус жінок був загалом однаковим як в окружному, так і в міському законодавстві: неодружена жінка знаходилась під захистом її найближчого чоловічого родича, а дружина під захистом чоловіка, тоді як вдова набувала більше прав[4].
У 1608 р. закони з тексту Старого Завіту Біблії були внесені як поправки до цивільного закону країни[6], що принаймні формально значно погіршувало жіночий статус. Проте існував розрив між законодавством і практикою: незважаючи на те, що неодружені жінки були неповноправними і тільки вдови мали право представляти себе в суді, неодружені жінки досі мали право давати свідчення, подати позов і представляти себе в суді настільки, що реформа законодавства надала їм це право в 1686 р., легалізувавши звичну процедуру[4].
Через «Закон про країну» Магнуса Еріксона[en] 1350 року, доньки в країні успадкували майна вдвічі більше, ніж сини[4]. Шведський церковний закон 1686 р.[en] зобов'язував кожен парафіяльний будинок у країні забезпечити початковою освітою всіх дітей незалежно від статі, яка зазвичай надавалася вікарієм або вчителем, що працює у вікаріях[7].
Професії регулювалися звичаями, а не законами. Неодружена жінка з селянства повинна була б очікувати від соціального звичаю служити в домі іншої селянської сім'ї, що вважалося способом вивчення досвіду сімейного життя і не розглядалося як рабство: одружені з фермерами, рибалками та шахтарями жінки традиційно брали участь у праці разом з чоловіками відповідно до їх професій, працювали поодинці за відсутності чоловіка і, якщо чоловіки помирали і не було дорослого сина-помічника, то — працювали від імені вдів[4]. Принаймні, починаючи з XVII і до XIX століття, жінки працювали шахтарями та ковалями, — їх називали «діва на шахті» (швед. gruvpiga)[4].
Звичай дружини виступати заступницею чоловіка давав жінкам значну незалежність, особливо в XVII ст., коли чоловіки були покликані служити в численних війнах, а жінки залишалися в тилу керувати сімейними справами в їх відсутності, що було як з дружинами звичайних фермерів-солдатів, так і з дворянськими жінками, які залишилися з відповідальністю за старі володіння та парафії, а також завдання виконувати функції заступництва щодо тих, хто залишались на роботі у приватній власності[4]. У місцевій громаді дружини парафіяльних вікаріїв мали сильну позицію як своєрідний провідник парафіяльного соціального добробуту, положення якого підтримувалося системою збереження вдови[en] до XIX століття.
Через «Закону про країну» Мануса Еріксона[en] 1350 року міське законодавство дозволило дочкам та синам рівноправне успадкування[4]. У Шведському церковному розпорядженні 1571 р.[en], міський закон заохочував батьків забезпечити початкову освіту своїм дітям незалежно від статі[7], а з кінця XVI століття міські школи підтверджували прийняття дівчат, хоча, як правило, тільки на перше заняття[8]. Тим не менш, Урсула Агрікола зі Страсбурга та Марія Юна Пальмгрен[en] з Грани[en] у 1640-х р. брали участь у навчанні гімназії Вісінгсьо.
З XIV століття до Регулювання фабрик[en] та Торгового регулювання[en] 1846 р., багато професій в містах були монополізовані гільдією. Жінки не були виключені з членства в гільдії. І вдови стали членами, що мали ліцензію на заняття професією до повторного шлюбу: їм також міг надаватися дозвіл на торгівлю[4]. Формально, багато гільдій виключили одружених і неодружених жінок, однак на практиці були численні приклади з одруженими та неодруженими жінками у гільдії[4]. Також існували винятково жіночі гільдії, такі як акушерки та гребчихи[en]. У 1460 р. 180 жіночих гільдій були зареєстровані для міста Стокгольм: у більшості з них професія не зазначена, але найвизначніші професіями для міських жінок були броварки, пекарки, кравчині та прачки, що залишалися поширеними серед жінок міста протягом наступних століть[4].
Також були професії за межами гільдій, такі як професія мусмаки[en]. Жінка, незалежно від особистого статусу, могла придбати дозвіл, бути активною у торгівлі (експортом та імпортом) без членства в гільдії та бути в контингенті громадян[sv][4]. Місто також видавало дозвіл на роздрібний продаж[sv][4]:на виготовлення та продаж товарів, не включених до гільдійських монополій з ятками на площі або на вулиці, часто це — ятки з одягом, прикрасами, варенням та тістечками, а з 1623 р. такі дозволи видавалися лише для тих, хто могли довести, що у них немає іншого способу достойно матеріально утримати себе. Такими особами, як правило, були жінки: або вдови, або одружені, чиї чоловіки не могли їх підтримувати[9].
Першим законом, що застосовує однакові права до всіх жінок у всій країні національним законодавством (включаючи Фінляндію, шведську провінцію), був Цивільний кодекс 1734[en] року, який у питанні про статус жінок лишався незмінним до другої половини XIX століття. У Цивільному кодексі 1734 р. всі неодружені жінки були визнані як неповнолітні особи незалежно від віку під опікою їхнього найближчого родича-чоловіка (або матері, якщо мати була вдовою)[10]. Їй було надано право оскаржити свого опікуна в суді та призначити іншого опікуна, а коли з настанням дорослості — право отримати свободу[10]. Нарешті, неодружена жінка може бути звільнена від опіки за клопотанням до монарха. У день одруження жінка поміщалася під протекцію[en] свого чоловіка. Проте чоловікам заборонялося продавати майно своєї дружини без її згоди, жінкам було надано право продавати майно та вести справу за відсутності чоловіка, і обидва, незалежно від статі, отримали право на розлучення, після чого невинна сторона отримувала опіку над дітьми[10]. Зі вдівством (або розлученням) жінка незалежно від віку досягала законної переваги[10].
Регламент Гільдії 1720[en] р. прямо дав жінкам дозвіл на активність у гільдії, і до нього були внесені кілька поправок, що сприяли професійним правам жінок, більшість з яких видані місцевою міською владою з тим, щоб забезпечити жебраючих жінок. Зокрема реформа 1741 р. скорочувала вимоги щодо членства в гільдії для власників лайнерів[11], та реформи 1749 р., де дозвіл на торгівлю на вулиці та ринку в м. Стокгольмі мали висувати на користь жінок-жебрачок[12].
У 1741 році реформа скасувала публічне приниження[en] покарання церковним обов'язком[en] для неодружених матерів для запобігання дітогубству[13], а в 1778 р. було введено Закон про дітонародження[en]: щоб позбавити неодружених матерів соціальної стигми, що була загальним мотивом скоєння вбивства немовлят, матері було дозволено їхати в місце, де вона була невідомі громаді та народжувала анонімно, акушеркам було заборонено розкривати особу, і якщо мати вирішить зберегти дитину, її статус неодруженої повинен був приховатися владою, щоби позбавити її соціального стресу[14].
Епоха Просвітництва багато в чому сприяла розширенню громадській ролі жінок у Швеції, особливо в рамках художніх професій, а жінки були офіційно визнані: Єва Екеблад зарахована до Шведської академії наук Королівства Швеції, Ульріка Паш у Шведській Королівській академії мистецтв, та Елізабет Олін[en] у Королівській Шведській академії музики[sv].
У XVIII столітті засновано численні школи для дівчат: в 1786 р. — Суспільна школа[sv] (м. Гетеборг), перший серйозний навчальний заклад для жінок. Досягнення, яке викликало увагу, — те, що Аврора Лільєнрот закінчила гімназію на острові Вісінгсьо в 1788 р.[15].
У першій половині XIX ст. ріст населення у поєднанні зі змінами в суспільстві, зумовленими економічною кризою наполеонівських воєн та індустріалізацією, призвів до зростання кількості неодружених жінок, для яких традиційна роль підтримувати себе у шлюбі була недоступною. Школи, відкриті для жінок, як правило, пропонували неглибоку освіту, спрямовану на те, щоб зробити студенток ідеальними дружинами та матерями, і врешті єдиною професією, відкритою для вже освіченої жінки, була гувернантка чи вчителька у приватній школі для дівчат[16].
До 1840-х тривали суперечки щодо того, як надати жінкам можливість самостійно матеріально утримувати себе й стати продуктивними членами суспільства, якщо вони не можуть одружуватися, покладаються на милосердя родичів чи вчинення злочину[16]. Звичайний низький рівень освіти жорстко критиковано, а в 1842 р. дівчата включені до обов'язкової системи початкової освіти[16]. Паралельно з цим, під тиском громадської дискусії, старі дрібні приватні школи для дівчат були поступово замінені новим типом приватних середніх шкіл для жінок, з завданням надати їм освіту, корисну для професійного життя: у 1842 р. у Швеції було прав жіноклише п'ять таких шкіл, але з цього моменту швидке розширення їх призвело до існування таких шкіл у більшості шведських міст вже у 1870-х роках[16].
Аргумент реформістів у парламенті — що більшість професій мають бути відкритими для жінок, щоби надати неодруженим жінками можливість самостійно утримувати себе матеріально, і це викликало низку реформ щодо прав жінок: рівні права для отримання спадщини в 1845 р.[17]; рівні права у торгівлі та комерції (1846), у професії педагога в державній шкільній системі (1853)[18], фельдшерка, органістка і стоматолог[19] (1861), посади в телеграфно-поштових відділеннях (1863)[17]. Кожна з цих реформ дала реформаторам у парламенті аргументи на користь подальших реформ, стверджуючи, що саме держава, що надала жінкам ці нові права, була відповідальною за надання їм освіти та юридичного статусу, необхідного для їх освоєння[16]. У наслідку чого в 1858—1863 рр. неодруженим жінкам було надано законну більшість після рекомендацій, зроблених радикальним дівчачим шкільним комітетом 1866 р.[en] р.. Нарешті введено професію лікаря для жінок та право навчання в університеті[16].
XIX століття означало організацію жінок для участі в суспільному житті та соціальній реформі: від моменту створення Жіночого благодійного товариства[en] в 1819 р., жіночих груп в цивільних благодійних організаціях, що сприяло результату у соціальній реформі, коли врешті жінки стали відомі як загальноприйнятими моделями для наслідування у соціальній реформі, такі наприклад як Еміль Петерсен[en], Софія Вілкенс та Марія Цердершйольд[en], котрі заклали основу для участі жінок у суспільному житті.
Жіноча організація, спочатку благодійна, набула більш радикальної форми з початком феміністського руху. У 1848 р. Софі Сагер[en] викликала суперечки, бо повідомляла про зґвалтування та про перемогу у справі в суді, після чого стала першою жінкою в Швеції для туру та публічних виступів на користь фемінізму[20]. У 1855 р. жінки вперше організувалися для вирішення питання про права жінок, коли Жозефіна Деланд[en] заснувала «Товариство відставних учительок[sv]» (швед. Svenska lärarinnors pensionsförening), щоби забезпечити пенсіонерок та гувернанток[21]. А з 1856 р. журнал «Домашній огляд[en]» (швед. Tidskrift för hemmet) став першим регулярним органом феміністичного руху. Протягом другої половини XIX ст. жіночий рух організувався з Асоціації прав власності заміжніх жінок[en] (1873) та Асоціації Фредріки Бремер[en] (1884), і почав висувати свої вимоги. З 1880-х рр. такі жінки, як Емілі Рату[en], Елма Даніельсон[en], Аліна Єгерстедт[en] та Ката Дальстрем, займалися товариством тверезості[en], рухом робітничого класу, профспілками, політичною пресою та ЗМІ.
У 1902 р. створена Національна асоціація для виборчого права жінок[en] для досягнення остаточної реформи жіночих прав громадян: жіночого виборчого права. Ще однією важливою метою на цьому етапі було надання жінкам доступу до тих самих професій, що й чоловікам на вищому рівні, в наданні яких їм раніше відмовляли, навіть за наявності необхідної освіти. Жінки, які, наприклад, можуть бути професорками університету або лікарками у лікарні, але лише в приватних установах, оскільки посади на таких рівнях у державних установах мали статус державного службовця, що було фактом, який перешкоджав жінкам користуватися своєю освітою в рівній конкуренції з чоловіками[22] . У 1909 р. зроблено важливий крок, коли фраза «шведська людина» була вилучена із заявок на посади державних службовців, що зняло ряд професійних перешкод та надало жінкам доступ до багатьох професійних можливостей[22].
У 1919—1921 роках нарешті запроваджено виборче право жінок, що також вимагало реформи, в якій одружені жінки були б остаточно звільнені від опіки над їх подружжям і отримали правову більшість у 1920 р.[23] . Після виборчого права на жіночу реформу розповсюджувався закон, що гарантував жінкам право на всі державні послуги (швед. Behörighetslagen) «Акту про право» 1923 року, в якому чоловікам і жінкам було офіційно гарантовано рівний доступ до всіх професій і посад у суспільстві, за винятком тих випадків, коли йшлося про посади військових та посад священства[24]. Останні два обмеження були скасовані в 1958 р., коли жінкам було дозволено ставати протестантськими пасторами, а також після серії реформ у період між 1980 р. та 1989 р., коли всі військові професії були відкриті для жінок[25].
Імена розміщені в хронологічному порядку
Неодружена жінка, яка зазвичай перебуває під опікою свого найближчого чоловічого родича, отримує право на декларування правової більшості шляхом розпорядження монарха[31] .
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.