Loading AI tools
Боя́ри — збірна назва представників правлячого стану у Київській Русі та середньовічній Україні, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою. Бояри — старші чи нарочиті (тобто, свідомі) дружинники князя.[1]
Щодо походження терміна бояри висловлюються різні думки. Одні дослідники виводять його від старослов'янського «бой» (воїн) або «болій» (великий), інші — від тюркського «бояр» (вельможа, багатий муж), ще інші — від староісландського boaermen (знатна людина). Найімовірніше, слово має болгарське походження: тюрки-болгари мали розвинену титулатуру, і найвищий ранг боїл (множина боїляр, боляр) відповідав візантійському патрикію.[1] Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, тоді як гридь — молодшого.[1] В українській традиції «бояр» у післякиївську добу означав підневільного військового слугу — на відміну від російської традиції, де вище коло князівського оточення називалось саме «боярин».[1]
Виникнення боярства на Русі відноситься до епохи розкладу родоплемінних відносин у слов'янських племен (6—9 ст.). У період утворення Київської держави бояри поділялися на дві великі групи:
- земські бояри (старці, градські) — потомки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства;
- княжі бояри — представники верхівки княжої дружини (на відміну від гриді) та урядники його двору.
У 11 ст. відбувається злиття обох груп боярства. Бояри були васалами князя, зобов'язаними служити у його війську за право володіння земельними наділами. Одночасно вони користувалися так званим правом від'їзду, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель. У часи Київської держави бояри не були замкнутим станом, були випадки, коли до їхнього середовища потрапляли представники міщан, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздрібненості посилилась економічна могутність бояр, зросло їх політичне значення.
У Галицько-Волинському князівстві впродовж 12—13 ст. вони брали участь у всіх державних справах і неодноразово були керівниками антикнязівських виступів (наприклад, Костянтин Сірославич, Володислав Кормильчич). Дещо меншим був вплив бояр на політичне життя Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського та інших князівств.
Бояри займали найважливіші посади при княжому дворі. З їх середовища призначалися двірські (управителі княжим господарством), скарбники, печатники (держателі княжої печатки), мечники, стольники та інші. Вони очолювали обласну адміністрацію — були княжими посадниками та тисяцькими. Найбільш заслужені і найзнатніші бояри входили до складу Боярської ради, що була дорадчим органом при князі.
Після переходу українських земель під владу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського основна частина бояр перейшла на службу до великих князів литовських та польських королів і була включена до шляхетського стану. Середньо- і малозаможні бояри втратили частину своїх привілеїв і перетворилися на військових слуг, урядників та інших, що служили панам та князям на правах ленної залежності. За часів Польсько-Литовської держави вище боярство прибрало назву панів, або земян, а стара назва — бояри залишилася при дрібних боярах. Нижчий прошарок боярства разом з дрібною шляхтою впродовж тривалого часу боровся проти засилля панів. Ця боротьба закінчилась у 16 ст. формальним зрівнянням у правах всіх представників шляхти, наприклад, при виданні Литовських Статутів 1529 і 1566 рр. і за часів литовсько-польської унії дрібні бояри правно зрівнялися із заможною шляхтою і здобули право судитися в шляхетських земських судах нарівні з панством. Такий стан зберігся на українських землях під польсько-литовською владою до кінця 18 ст. Рештки українських бояр-шляхти, що перейшли на службу до козацької держави — Війська Запорізького, набули тих прав, які давала служба в козацькому війську, без огляду на їх родовід. Частина збіднілих бояр в часи формування і розвитку українського козацтва поповнювала його ряди, з їх середовища походила значна частина керівників козацьких рухів у 16—17 ст.
Протягом 15—17 ст. бояри були представниками правлячої верхівки у Московській державі. Вони перетворилися на замкнутий стан, який претендував на панівну роль в урядуванні, що провокувало репресії з боку московських великих князів (з 1547 — царів). Так, за Івана IV (1533—1584) під час так званої опричнини було знищено або заслано значне число бояр, речників найзначніших і найбагатших родів. Згодом, боярами стали іменуватися служилі люди вищого розряду, що входили до складу Боярської думи. Формально титул боярина не скасовано, але з початку 18 ст. не було випадків нагородження цим титулом.
У Молдові, а також на українських землях, що знаходилися в її складі (див. Буковина) боярами називали великих землевласників. Боярство тут сформувалося у 13—14 століттях і протягом наступних століть відігравало провідну роль у політичному житті регіону, проводило активну румунізацію українських земель. Особливо масштабним цей процес був у 1918—1940, коли фактично була припинена політична та культурно-просвітницька діяльність українського населення. У результаті включення Північної Буковини до УРСР у 1940 боярство було ліквідоване. У 1945 році така ж доля його спіткала у Румунії.
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
