Їжа, яку використовують за крайньої необхідності З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Їжа голоду або їжа бідності— недорога або легкодоступна їжа, що використовується для харчування людей за часів голоду, незалежно від того, чи викликаних крайньої бідністю, наприклад, під час економічної депресії або війни, або в результаті стихійних лих, таких як посуха.
Продукти, пов'язані з голодом, не обов'язково мають бути непоживні або несмачні. У часи відносного достатку ці продукти можуть стати об'єктами соціального глузування та неприйняття. Навіть під час скрути деяка їжа голоду буває неприйнятною. Наприклад у оточеному Ленінграді здебільшого збирали гриби, тоді як їстівні бур'яни не вживали, вважаючи, що це крайнє дикунство.[1]
Характеристика деяких продуктів харчування як голодної їжі може бути соціальною. Наприклад, омарів та інших ракоподібних вважають їжею бідності в деяких суспільствах та їжею розкоші в інших.
Чимало їстівних дикоростущих рослин в Україні були забуті. Їх особоливо часто їли навесні, коли закінчувалися запаси минулого врожаю.[2] Проте їстівні дикорослі рослини повернулися у раціон українців під час Голодомору. Зокрема існує багато згадок про споживання рогози (Typha latifolia), квіток дерев, кульбаби, реп’яхів, пролісків, іван-чаю, амаранту, кропиви, липи, акації, щавелю, шпоришу, льону, молочаю, калачиків. У спогадах очевидців часто зустрічаться «ліпненики з жолудів».[3] А також черв'яків, котів, собак.[4][5][6]
Ряд продуктів харчування протягом всієї історії був пов'язаний з голодом, війною або часами труднощів:
Brosimum alicastrum або горіх майя вирощували стародавні майя, але в сучасній Центральній Америці в основному це продукт бідності.
У Полінезії рослини з роду Xanthosoma, рослини, відомі місцево як ʻape, вважалися їжею голоду і використовувалися лише тоді, коли урожай таро не вдався.[7]
В Ісландії, сільській частині Швеції та Західній Фінляндії гриби не їли широко до Другої світової війни. Вони розглядалися як їжа для корів, а також були пов'язані зі зневажлевим ставленням до них як їжі бідності.
Через саамську традицію, у Скандинавії камбій (флоему) листяних дерев висушували, подрібнювали і додавали, щоб збільшити кількість зернового борошна, яке було доступне під час голоду для створення хліба з кори.
Вважається, що слово адірондак, що описує корінні народи, що жили в горах Адірондак у Нью-Йорку, походить з мови могавків «ха-де-рон-да», що означає «їдаки дерев». Цю назву вживали ірокези як принизливий термін для груп алгонкін, які не займалися сільським господарством і тому іноді доводилося їсти кору дерев, щоб пережити суворі зими.[23]
Так само під час облоги Парижа у франко-прусській війні меню в паризьких кафе не обмежувалося кішками, а також собаками, щурами, конями, віслюками, верблюдами і навіть слонами.
Під час японської окупації Малайї через серйозну нестачу рису місцеві жителі їли маніоку, солодку картоплю та ямс.
Під час битви при Батаані на Філіппінах під час Другої світової війни філіппінські та американські військовослужбовці вдавалися до вживання м'яса собак, мавп та м'яса варанів (у джерелі згадуються як «ящірки ігуани»), пітонів, мулів, коні та карабао, оскільки їх запаси продовольства скоротилися.[25]
Під час камбоджійської гуманітарної кризи люди їли тарантулів, скорпіонів, шовкопрядів та коників. Смажені тарантули згодом стали делікатесом, популярним серед туристів у камбоджійському містечку Скуон.[29]
Langan-Egan, Maureen (1999). Some Aspects of the Great Famine in Galway. Journal of the Galway Archaeological and Historical Society. 51: 120—139. Архів оригіналу за 2 липня 2021. Процитовано 25 вересня 2021— через JSTOR.
Архівована копія(PDF). Архів оригіналу(PDF) за 20 листопада 2021. Процитовано 25 вересня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Sulavik, Stephen B. (2007). Adirondack: of Indians and mountains, 1535—1838. Fleischmanns, N.Y.: Purple Mountain Press. pp. 21–51. ISBN 978-1930098794.